Ю. Несбе - Леопард

— На тому боці двору є комора. Може…

— От щоб не вгадувати, пішов би та й подивився.

Бельман кивнув, підвівся й вийшов з хатини.

Харрі підійшов до письмового столу подивитися, чи є там щось, аби відшкребти шматочки, що прилипли до пічки. Витягнув верхню шухляду. Порожньо. Харрі витягнув і решту, але вони теж були порожні. За винятком аркуша на самому дні. Він узяв його. Це був не аркуш, а світлина, покладена зображенням донизу. Перше, що спало на думку Харрі, — хто зберігає світлини у туристичній хатинці? Світлину зробили влітку, перед будиночком на фермі. Жінка та чоловік сиділи на східцях, а між ними стояв хлопчик. Жінка була у синій сукні та хустці, без косметики, і втомлено посміхалася. У чоловіка губи стиснуті, вираз обличчя — суворий, замкнений — типовий для сором’язливих норвежців, але загалом складається враження, ніби вони приховують якісь темні таємниці. Одначе увагу Харрі привернув хлопчик, що стояв посередині. Він скидався на матір — така ж широка, відкрита посмішка, чарівний погляд, гарне чоло. Але він скидався ще на декого. Великі білі зуби…

Харрі підійшов до пічки. Чомусь йому знову стало зимно. І цей невідступний сморід сала… Він заплющився й зосередився, намагаючись дихати глибоко й спокійно, через ніс, але все одно відчував, як млість підступає до горла.

І тут у хатинку всунувся Бельман, широко посміхаючись:

— Сподіваюсь, ти любиш оленину?

Харрі прокинувся з думкою: що ж його розбудило? Якийсь звук? Чи, навпаки, відсутність усіх звуків? Зненацька він збагнув, що у вітальні суцільна тиша, вітер ущух. Скинувши вовняну ковдру, він підвівся з канапи.

Глянув у вікно. І йому здалось, ніби хтось торкнувся всього навкруги чарівною паличкою. Те, що шість годин тому було суворою, нещадною пустелею, зараз при чарах місячного сяйва видалось йому ласкавим, рідним та майже чарівним. Раптом Харрі збагнув, що шукає сліди на снігу. І що він дійсно чув якийсь звук. Звук будь-чого. Птах. Звір. Прислухавшись, він почув за дверима однієї спальні тихе хропіння. Отже, це не Бельман вставав. Поглядом пройшов низку слідів від будинку до комори. Чи від комори до будинку? Чи туди й назад, бо слідів було вдосталь. Може, це Бельман залишив шість годин тому? Коли, до речі, ущух сніг?

Харрі взув лижні черевики, вийшов надвір і глянув на туалет. Туди слідів не було. Він став спиною до комори й помочився на стіну хатинки. І чому чоловіки завжди саме так чинять? Чому їм конче потрібно мочитися на що-небудь? Невже це залишки інстинкту мітити свою територію? Чи… Харрі раптом збагнув, що його цікавить не те, на що він мочився, а те, до чого повернувся спиною, — комора. Ніби хтось стежить за ним із комори. Він застебнув штани, розвернувся, поглянув на будівлю з гострим дахом. І рушив до комори. Проминаючи закиданий снігом снігохід, схопив лопату. Він спершу хотів одразу зайти в комору, але потім зупинився біля простих кам’яних східців, що вели до низьких дверей. Прислухався. Тихо. Чому в біса він тупцяє, там же нікого немає. Він зійшов сходами, спробував піднести руку до дверей, але рука не слухалась. Що діється? Серце калатало у грудях так сильно й боляче, ніби зараз лусне. Він упрів, тіло не хотіло слухатись. Поволі Харрі пригадав, що йому вже розповідали про ці симптоми. Класичний напад паніки. Й тоді його порятував гнів. Він сильно копнув двері й всунувся у темряву. Смерділо жиром, копченим м’ясом і зсілою кров’ю. Місячний промінь прошивав темряву, у ньому щось ворушилося, зблиснула пара очей. Він замахнувся лопатою й влучив. Відчув, що воно піддалося. Двері за спиною прочинилися, й у комору потрапило місячне сяйво. Харрі уп’явся очима в оленячу тушу. І туші решти тварин. Він випустив з рук лопату й упав навколішки. І раптом накотилося все вкупі. Стіна хатинки, що обвалилася, сніг, що ледве не зжер його живцем, паніка, бо не мав змоги дихати, довге падіння, сповнене справжнього, невдаваного жаху, коли він летів на чорне каміння. Так самотньо. Бо всі вони поїхали. Батько лежить у комі, він лише транзитний пасажир. Ракель та Олег — постаті, що стояли проти світла в аеропорту, вони теж транзитні пасажири. Харрі хотів повернутися. У кімнату, де крапає вода. Вологі бетонні стіни. Просякнутий запахом поту матрац, солодкий дим, котрий вів його туди, де вони. Транзитні пасажири. Харрі опустив голову й відчув, як по обличчю течуть теплі сльози.

Я зробив роздруківку фото Юссі Колкки із сайта «Дагбладет» і почепив її на стіні поруч з рештою. У новинах анічичирк про Харрі Холе й решту поліцейських, які були у горах. І про Іску Пеллер, до речі, теж нічого. Блефували? Вони стараються. А до всього тепер ще й мертвий поліцейський. Муситимуть щосили старатися. Вони повинні щосили старатися. Чуєш, Холе? Ти маєш старатися. Адже я так близько, що навіть можу шепотіти тобі на вухо.

Частина шоста

Розділ 64. Стан здоров’я

— Стан Улава Холе залишається незмінним, — мовив лікар Абель.

Харрі сидів біля батьківської постелі, дивлячись на чоловіка, стан якого лишався незмінним, а кардіограф весело наспівував мелодію з уривчастого серцебиття. Увійшов Сигурд Олтман, привітався і занотував цифри з дисплею у записник.

— Я, власне, прийшов провідати Каю Сульнес, — мовив Харрі підводячись. — Але не знаю, у якому вона відділенні. Якщо ваша ласка…

— Це ваша колега, яку вчора вночі привезли рятувальники? Вона в реанімації. Чекають на результати аналізів, адже вона довго пробула під снігом. Коли я почув про Ховасхютту, гадав, що це вона свідок з Австралії, про якого казали по радіо.

— Не вірте всьому, що чуєте, Олтмане. Поки Кая лежала під снігом, австралійка жила собі у Брістолі. У теплі й затишку, з охоронцями й обслугою, у першокласних номерах.

— Стривайте. — Олтман, примружившись, глянув на Харрі. — Ви теж були під снігом?

— Чому ви так гадаєте?

— За ходою збагнув. У голові паморочиться?

Харрі знизав плечима.

— Свідомість плутається?

— Повсякчас, — мовив Харрі.

Олтман посміхнувся:

— Вуглекислий газ ще не вийшов з тіла. Загалом організм позбавляється його досить швидко, якщо ви постійно вдихаєте кисень, але вам варто зробити аналіз крові на парціальний тиск вуглекислого газу.

— Ні, дякую, — мовив Харрі. — А як він почувається? — кивнув у бік ліжка.

— А що каже лікар?

— Стан незмінний. Але ваша думка?

— Я не лікар, Харрі.

— Тому й не треба відповідати мені як лікар. Скажіть напрямки.

— Я не можу…

— Це буде лише між нами.

Сигурд Олтман поглянув