Девід Моррелл - Рембо

сказав Андрєєв. — Я повернувся сьогодні ввечері. — Він засміявся. — Довелося прогулятися.

Мені ніхто не казав, що ти повернувся, — вимовив вартовий зніяковіло. — Чутки повинні були з’явитися.

Я був у полковника Зейсана з доповіддю. — Раптом Андрєєв з усього маху ударив вартового прикладом в обличчя.

Інший вартовий випрямився та прицілився, але Рембо випередив його, випустивши стрілу з лука, і вбив солдата.

Рембо повернувся, щоб прицілитися у вартового, який стояв поруч із Андрєєвим, але стріляти не довелося. Андрєєв наніс вартовому ще один удар, і той звалився на землю.

Рембо поспішив до них. Муса виліз з-під БТРа, вони підтягли тіла до машини і запхнули їх під неї. Ідучи, Рембо, прикріпив міну до цистерни.

РОЗДІЛ 8

Почувши приглушені зойки, Рембо напружився. Вони раптом стали пронизливими. Стало ясно, що кричить не чоловік, а хлопчик. Першим бажанням Рембо було рвонути на крики, але, згадавши про обережність, стримався. Андрєєв, який ішов спереду, уже був унизу.

— Андрєєв? — пролунав раптом здивований чоловічий голос.

Андрєєв зробив крок вперед і зник із поля зору Рембо.

Заколотники схопили мене, але я втік. Щойно повернувся. У мене важлива інформація. Я знаю, де ховаються бандити.

Бандити?.. Тебе хоче бачити полковник.

Я його й шукаю. У себе його немає. Вартовий сказав, можливо, він тут.

Хлопчик продовжував кричати.

Так, — відповів голос, — полковник тут. — Дзвякнули ключі. Стукнув ланцюг. Пролунали кроки. — Я спішу повідомити йому…

Хрип раптом перетворилася на булькіт. Рембо поспішно спустився й побачив Андрєєва, який бив охоронця його ж кийком.

Охоронець похитнувся, спіткнувся та розтягся на підлозі. Андрєєв не випустив кийок, поки лежачий не затих.

Рембо взяв дільце з ключами. Муса допоміг Андрєєву відтягнути труп у маленьку підсобку.

Охоронець сидів за перегородкою коло металевих дверей із заґратованим віконцем. Двері вели в коридор, з обох боків якого були двері камер.

Із коридору лунали крики, від яких кров холонула в жилах.

Побачивши солдата, який заглядав у середню камеру, Рембо нахилився так, щоб його не можна було помітити у віконце. Муса й Андрєєв повернулися з підсобки.

Рембо встановив міну на спрацьовування через дев’ять хвилин і поклав її за перегородку. Раптом до нього донісся приглушений звук мотора.

Що це? — прошептав він.

Андрєєв кивнув на інший коридор.

Генераторна.

Покажи.

Вони швидко пройшли іншим коридором і добралися до дверей, за якою оглушливо ревів двигун.

Андрєєв увійшов, обдивився й жестом підкликав Мусу та Рембо.

Рембо переконався, що кімната була порожня, і поклав міну просто під мотор.

Речмішок спорожнів. Він сховав його під ганчірками у бочці.

«Це шоу краще дивитися з боку», — подумав він.

Повертаючись із генераторної в кімнату охорони, він згадав про Траутмена. Думки його були похмурими.

А якщо Траутмен не тут, унизу?

Раптом його перевели в іншу частину фортеці вже після того, як Андрєєв залишив форт?

Або його могли відвезти до Кабула.

Або…

Ні! Не думати про це!

Або…

Траутмена могли вбити.

Цієї думки неможливо було позбутися. Вона не давала Рембо спокою.

Я не міг спізнитися!

Рембо дійшов до дверей у тюремний блок.

Він перебрав кілька ключів, поки не знайшов потрібний. Коли замок нарешті відкрився, Рембо потягнув за ручку дверей і пропустив Андрєєва вперед.

Крики, що лунали з коридору, підсилилися.

РОЗДІЛ 9

Раптом крики обірвалися. Луна жила ще якусь мить, але й вона пропало. У коридорі стало тихо.

Крім кроків Андрєєва не було ніяких звуків. Охоронець у коридорі вже повернувся в його бік, з’ясовуючи, чому відкрилися двері.

Андрєєв протягав йому пакет, наче приніс терміновий лист. Охоронець залишив пост, щоб прийняти пакет.

Зробивши кроків десять, охоронець завагався, обличчя його витягнулося від здивування. Він відкрив рот, але вимовити нічого не встиг. Андрєєв кинувся на підлогу. Охоронець, що сторопів від настільки несподіваного випаду, навіть не встиг зреагувати на раптову появу Рембо наприкінці коридору.

Рембо вистрілив із лука. Послана зі швидкістю двісті п’ятдесят футів за секунду стріла, улучила охоронцеві в праве око. Солдат смикнувся й упав на спину. Кінчик стріли, що наскрізь пробив череп і вийшов з потилиці, уперся в бетонну підлогу. Голова вбитого неприродно повернулася.

Знову в коридорі запанувала тиша.

Мусу Рембо залишив стежити за сходами з вулиці, а сам прослизнув до Андрєєва — той у цей час затягав труп у порожню камеру.

Рембо ввійшов туди. Із коридору їх зараз не було видно. Вони почули голоси, що лунали з камери трохи далі по коридору.

Полковнику, хлопчик мертвий, — говорив хрипкий голос російською. — Кислота роз’їла серце.

Як шкода!

Хрипкий голос говорив англійською мовою, але з явно російським акцентом, і Рембо не зрозумів, чому ця людина не говорила рідною мовою.

От що буває, коли злочинці не каються, — продовжував той же голос. — їхня смерть безглузда. Справді, за інших обставин хлопчик залишився б живий. Якби американець чесно сказав мені те, що я хочу знати, мені не довелося б допитувати дитину. В усьому винен американець, а не я.

Виродок! — пролунало із сусідньої камери англійською.

При звуку цього голосу серце Рембо завмерло. Його охопило радісне збудження.

Помилки бути не могло. Навіть такий, тремтячий від болю та хрипкий від ненависті, голос міг належати тільки… Траутмену.

Ти живий!

Траутмен продовжував викрикувати лайки:

Педераст! Сифілітик!

Голос Траутмена зірвався, і він застогнав від болю та безсилля.

Ай-яй-яй! — вимовив хрипкий голос. — Наш слухач, коли захоче, може говорити. Як шкода, що це не сталося раніше. Цікаво… Якщо ми пригрозимо йому допитати іншого в’язня, ще молодшого, може, наш американський гість усе-таки поговорить з нами…

Тишу прорізав лемент Траутмена.

Я не знаю, де ховаються Заколотники.

На мою радість, ми це незабаром з’ясуємо. Але, можливо, це знає дитина, яку ми зараз допитаємо.

Рембо взяв ключ, яким він відкривав двері в коридор, і вставив його в шпару дверей тієї камери, де вони зараз ховалися.

Він сподівався, що ключ підходить до всіх дверей.

Він виглянув із дверей, нікого не побачив і тихо, майже безшумно, рушив до закритих дверей камери Траутмена, що знаходилася поруч із відкритою камерою.

Рембо не знав, скільки там було людей. Він розрізнив тільки два голоси, але боявся, що там багато людей. Навряд чи він впорається із ними, не піднімаючи стрілянини.

А стріляти він не хотів. Це значило підняти на ноги всіх у фортеці.

Але можна було вчинити інакше.

Через чотири хвилини міни вибухнуть. Тоді звуки його пострілів ніхто не почує.

Але зараз йому потрібно діяти безшумно.

Він зупинився біля розкритих дверей, звідки лунали голоси.

— Приведіть іншого бранця, — сказав англійською