Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

личко – Альбине личко, рожеве та зморщене; її волоссячко таке чорне, й оченятка щось сліпо шукають, а рученята протягнені вперед. Альба притискається до моїх грудей та затихає, виснажена своїми зусиллями, самим лише фактом того, що сталося.

Генрі нахиляється наді мною, торкається її лобика та промовляє:

– Альба.

Пізніше

Клер: Перший вечір першого дня Альби на цьому світі. Лежу на ліжку в лікарняній палаті в оточенні повітряних кульок, плюшевих ведмедиків та квітів; на моїх руках Альба. Генрі сидить у мене в ногах, у позі «по-турецьки», та фотографує нас. Альба щойно закінчила ссати груди, і зараз її крихітні губки надувають бульбашки з молозива. Відтак вона засинає – м’який теплий клубочок зі шкіри та рідини, що примостився на моїй нічній сорочці. У Генрі закінчується плівка, і він виймає її з фотоапарата.

– Гей, – раптом згадую, – а куди ти зникав? У пологовій палаті?

– Знаєш, – сміється Генрі, – сподівався, що ти не помітиш. Бачиш, я собі подумав, що ти така зайнята…

– Де ти був?

– Блукав посеред ночі навколо своєї старої початкової школи.

– Як довго?

– О Боже, годинами. Вже світало, коли звідти пішов. Була зима, опалення вимкнене. Скільки я був відсутній?

– Не впевнена, десь хвилин п’ять.

Генрі хитає головою.

– Я геть оскаженів. Розумієш, щойно покинувши тебе, просто тинятися довкола, намарно, коридорами школи імені Френсіса Паркера… Було так… Почувався так… – Генрі всміхається. – Але ж усе обернулося добре, еге ж?

– Добре те, що добре завершується, – сміюся.

– Навіть не уявляєш, наскільки мудрі ці слова.

Хтось тихенько стукає у двері. Генрі озивається:

– Заходьте! – До палати входить Річард, проте нерішуче зупиняється. Генрі обертається і вигукує: – Тату… – але замовкає, відтак зіскакує з ліжка та промовляє: – Заходь, сідай.

У Річарда в руках квіти та маленький плюшевий ведмедик, якого Генрі кладе до купи ведмедиків, що на підвіконні.

– Клер, – починає Річард, – я… мої вітання.

Він повільно опускається у стілець, що стоїть біля її ліжка.

– М-м, хочеш її потримати? – лагідно запитує Генрі.

Річард ствердно киває головою, але дивиться на мене: чи я не заперечую. Здається, що він кілька днів не спав. Його сорочку не завадило би попрасувати, від нього смердить потом та тхне якимсь застояним пивним запахом упереміж із йодистим. Всміхаюсь до нього, проте не вважаю, що дати йому потримати дитину – гарна ідея. Передаю Альбу Генрі, а він акуратно кладе її у незграбні Річардові руки. Альба піднімає своє кругле рожеве личко до його видовженого неголеного обличчя, повертається до його грудей та шукає сосок. За якусь мить вона відмовляється від цієї ідеї та, позіхнувши, відразу засинає. Він усміхається. Я уже й забула, наскільки усмішка може змінити Річардове обличчя.

– Вона прекрасна, – каже мені. Відтак звертається до Генрі: – Подібна до твоєї матері.

Генрі погоджується, ствердно киває.

– Ось тобі твоя скрипалька, тату.

Він усміхається.

– Через покоління, – додаю.

– Скрипалька? – Річард поглядає на сплячу дитинку, з чорним волоссям та крихітними ручками, що міцно спить. Настільки неподібним до скрипаля, як Альба у цю хвилину, напевне ніхто ще ніколи не був. – Скрипалька. – Хитає він головою. – Але звідки ти… А, ні, не зважай. Отже, ти – скрипалька, справді, дівчинко?

Альба висовує кінчик язичка, і ми усі починаємо сміятись.

– Їй знадобиться вчитель, ну, коли вона підросте, – натякаю я.

– Учитель? Так… Але ви ж не віддасте її отим ідіотам Сузукі, правда? – допитується він.

– Власне, – кахикає Генрі, – ми сподівалися, що якщо у тебе немає інших занять…

Річард вловлює суть. Така радість – бачити, що він усвідомлює, розуміє, що комусь-таки потрібен; що лише він може навчити свою єдину онуку тому, чого вона потребуватиме.

– Із задоволенням, – погоджується він.

Майбутнє Альби розгортається перед нею, мов червона доріжка, настільки далеко, наскільки можна сягнути оком.

Вівторок, 11 вересня 2001 року (Клер тридцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Прокидаюся о 6:43, Генрі не в ліжку. Альби також немає у колисці. Груди болять. Піхва болить. Усе болить. Дуже обережно встаю з ліжка і прямую до ванної кімнати. Проходжу коридор, їдальню, дуже-дуже поволі. У вітальні на дивані сидить Генрі, колихаючи на руках Альбу. Чорно-білий телевізор увімкнений, звук ледь чутний, та він його не дивиться. Альба спить. Сідаю біля Генрі. Він обіймає мене вільною рукою.

– Чому ти не спиш? – запитую його. – Ти начебто казав, що ще кілька годин подрімаєш.

На екрані ведучий, що розповідає про погоду, показує рукою на супутникову картинку середнього заходу.

– Не міг спати, – відказує він. – Хотів послухати світ, поки він іще нормальний.

– О, – кладу голову на плече Генрі та заплющую очі.

Розплющивши, бачу, що по телевізору вже завершується реклама компанії мобільних телефонів, починається реклама води у пляшках. Генрі передає мені Альбу та підводиться. Уже за хвилину чую, що він почав готувати сніданок. Прокидається Альба; розв’язую свою нічну сорочку та починаю її годувати. Соски болять. Дивлюсь телевізор. Білявий ведучий щось розповідає, усміхаючись. Він та ще одна ведуча, – жінка азійської зовнішності, – сміються та всміхаються до мене. У міській ратуші мер Дейлі відповідає на запитання. Дрімаю. Альба смокче мої груди. Генрі приносить піднос з яйцями, тостом та апельсиновим соком. А я хочу кави. Генрі тактовно випив свою каву на кухні, втім, відчуваю її запах навіть від його подиху. Він ставить піднос на журнальний столик та кладе мені тарілку на коліна. Їм яйця, поки Альба ссе. Генрі їсть жовток із тостом. У телевізорі групка дітей, демонструючи ефективність якогось прального засобу, перекочуються по траві. Закінчуємо їсти, й Альба також. Чекаю, поки вона відригне, а Генрі тим часом відносить посуд до кухні. Коли повертається, віддаю йому Альбу та прямую до ванної кімнати. Приймаю душ. Вода така гаряча, аж ледве миюся, та все ж божественна для мого багатостраждального тіла. Дихаю гарячою парою, поволі витираю тіло, втираю бальзам на губи, груди та живіт. Дзеркало повністю запотіло, тому не можу себе у ньому роздивитися. Розчісуюся. Натягую спортивні штани та светр. Почуваюся якоюсь деформованою, збляклою. Генрі сидить у вітальні, його очі заплющені, Альба смокче свій великий палець. Коли сідаю поруч, Альба розплющує свої оченятка та видає якийсь звук, подібний до нявчання. Пальчик випадає з ротика, і це її спантеличує. На екрані якийсь джип їде пустелею. Генрі вимкнув звук. Масажує собі пальцями біля очей. Знову засинаю.

– Клер, прокинься, – будить мене Генрі.

Розплющую очі. Картинка на екрані різко змінюється. Вулиця міста. Небо. Горить білий хмарочос. Літак, наче іграшковий, повільно влітає у другу білу вежу. Швидко здіймається безмовне полум’я. Генрі підкручує звук.

– О Боже, –