Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Вілфлінґен, 7 лютого 1970 року

10:25 Немає пилочки, щоб відкрити ампули; її треба знайти десь у селі.

ЛСД Е. Ю. 150 ґамм або 0,15 мг

А. Г. 100 ґамм або 0,10 мг

Розчинено у скляночці води, легка флуоресценція.

— Нічим не смакує.

— Нічого — то небезпечна річ.

— Гарної подорожі!

Розмова про синтетичні речовини. То лише цеглинки, які ми пересуваємо туди й сюди. Сформовані цеглини виходять із глиняної копальні, знахідки, а не винаходи. Навіть селекціонер висококультурних квітів не обходиться без насінини.

10:45 А. Г. відчуває першу реакцію. Тягне в плечах, утома. «Ще більше соматично». Програвач: Моцарт.

10:55 Концерт для флейти й арфи в C-Dur. Синичка дзьобає на підвіконні. Чи може вона щось чути? Можна чути все, якщо достатньо глибоко опуститися в нероздільне.

Синички дзьобають насіння з торбинки, жовтий колір якої зараз став інтенсивнішим. Так само й вапнякова пластина із закам'янілою рибою набуває інтенсивної помаранчевої барви, якої я не бачив на ній навіть при сильному сонячному світлі. Цегла на одній зі Штауффенберзьких веж стала яскравішого червоного кольору, як при заході сонця. Там, де вони вкриті мохом, їхня зелена барва також стає насиченішою. Натомість синій колір ще зовсім мертвий. Загалом ми всі мертві, забарвлені промисловими кольорами, закинуті.

Я сиджу в кабінеті. А. Г. — в бібліотеці. Починає падати сніг.

11:15 Тепер синій колір також став інтенсивнішим. Чорний усе ще мертвий. Перейти до бібліотеки? Це може його налякати.

Йому треба лягти. Моцарт був для нього кружлянням порцелянових фігур. Отже, ще мертвий.

— Чи це ще нам вдасться? Принаймні був би тест.

11:40

— Ви хочете спати?

— Це не сон.

— Було б кепсько.

11:50 Зовнішній світ усе ще заважає. Трактори. Але вже є це шемрання (…) так ніби двоє шепочуться в одному із séparées[557] всесвіту.

— Це шахраї.

Лунають дзвони.

— Краще, ніж машини.

Чи загострюється наше сприйняття? Чи матерія стає агресивнішою? Цього ми ніколи не зможемо дослідити.

12:10 Наш човен страшенно хитає. Але так буває і в напрямку до витверезвлення.

12:45 Був на якусь мить сам-на-сам — із собою. Потім — до А. Г.:

— Зараз трохи краще. Краще, так, краще — хоча й не зовсім.

На якусь мить ідентичність.

13:00 Як ширяння орла.

А. Г.: «У нашій мові немає нічого подібного. Це ж іде з іншого світу». Тепер ми входимо в інші приміщення, в яких буде затишно. Тільки той, хто знає війну, розуміє, що означає мир.

А. Г.: «Синя барва стає прозорою».

Е. Ю.: «Прізвище Гофманн також».

13:15 Тепер цілком приємно. Так ніби щось розбурхане проривається в центр з'явища.

13:16 Пробую ще раз політ орла. Не лише краї — лляна тканина стала фіолетовою.

13:30 Е. Ю.: «Мені більше не потрібно підсилення».

А. Г.: «Гадаю, цього достатньо».

13:50 Знову: позиція орла — політ орла. Тричі: помах крила!

14:00 Останнє, найніжніше наближення — крило того, хто хоче пожертвувати собою.

14:35 «Тривала» відсутність.

15:00 Політ орла. Ідентичність.

15:23 Три змахи.

15:30 Весна іде. Це була найчарівніша, найніжнішна гармонія і повернення.

16:35 Синя барва сяє.

А. Г.: «Відчуваю красу цих просторів (…) але звідки вона йде?»

17:15 Змахи орлиного крила, три.

З настанням темряви ми починаємо розмовляти: ми виходимо. Політ був вдалим — тільки машини трохи заважали; адже такт двигуна є головним ворогом медитації, як і музичні коливання. Механізована, брутальна воля; або тебе переїдуть, або гальванізують.

Треба обирати місця у віддалених садах, з простою, шляхетною обставою. Мало металу, найкраще бронза, багато дерев таких порід, які використовують для скрипок, солом'яні мати, очеретяні дахи. Без особливого краєвиду, ні море, ні гори — достатньо ставка, а ще стіна, на якій причаїлась ящірка.

Перед тим як сісти за стіл, ми ще раз вирішили пройтися селом, кожен своїм маршрутом. Була відлига, і знову почало підмерзати; еманації досі були ніби живі; сніг жеврів, ніби шлак, який щойно випав із мартенівської печі.

Пейотль

Ми взялися приручати коня, почавши з його хвоста: Європа, Схід, Мексика. Спершу чиста насолода з виграшем і небезпеками, потім пригода з її фантастичними, естетичними та духовними теренами, врешті: наближення, за яке раніше могли спалити чи обожествити і для якого ми не маємо назви. Слово кристалізується.

На цьому останньому відтинку я хочу просуватися радше тематично, ніж хронологічно.

Переїжджаючи з Іберлінґена до Кіршгорста, я сподівався на період спокійної роботи. Але коли зі свого столу я бачив вулицю через сад будинку парафіяльного священника, то починав здогадуватися, що спокій судився мені не надовго — там щось вібрувало дедалі жвавіше та все загрозливіше.

Якось у цей перехідний час разом із Зібурґом[558], Пюклером та іншими я був запрошений до Фушля[559], а саме фон Ріббентропом[560], який міркував над створенням своєрідного brain-trust[561] і зробив вступний огляд про зовнішньополітичну ситуацію. Моя роль тут була доволі маргінальна — така ситуація неодноразово повторювалися в житті. До речі, опис цієї подорожі — ми летіли з Франкфурта на Зальцбург і назад — дав Фрідріху Зібурґу матеріал для одного доволі анекдотичного, але блискучого тексту.

До Кіршгорста я повернувся в спокійному настрої та вважав, що йдеться про партію в покер. Таким, безперечно, був мій намір. Те, що я в