Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

Вони продовжили шлях.

— Ми ж так його любили. Від усього серця. Я його всюди тягав за собою, показав йому світ. Навчив усього, що знаю сам… Він знав, що добре, а що погано. Я ж йому це пояснював, Фліт. Він не може поскаржитися на брак виховання.

Фліт у темряві рухалася вперед. Армстронг зітхнув.

— Він же ніколи тобі не подобався? Я намагався цього не помічати. Ти ж завжди зсувала вуха назад і рачкувала, коли він до тебе підходив. Що ж він тобі заподіяв? Я ніколи не хотів думати про нього погано, та й зараз не хочу, але є такі речі, на які навіть батько не може заплющити очі.

Армстронг підняв руку й змахнув із ока краплі.

— Це лише дощ, — запевнив він себе, проте клубок у горлі засвідчив інше. — А ще ж ми забули про дівчинку. І я б хотів у цьому розібратися, Фліт. У що він вплутався? Жоден батько не став би байдикувати так, як Робін. Що ж це за батько, який не може впізнати власну дитину? Бо та дівчинка йому не рідна, і він знав це з самого початку. То навіщо все це було? Як думаєш, він розповість мені про свою халепу? Як же зможу йому допомогти, якщо не знатиму, в чому справа? Він викручує мені руки, а потім скаржиться, що я недостатньо йому допомагаю.

Його кишеня обважніла. Він наповнив гаманець грошима, які дістав із сейфа. Фліт зупинилася. Вона нервово перебирала ногами, пирхала та хропіла під сідлом.

Армстронг підняв голову і спробував знайти пояснення поведінці кобили. Та його очі бачили лише темряву. Дощ вимив із повітря усі запахи і приглушив усі звуки. Людських відчуттів тут було замало.

Він нахилився і спитав кобилу:

— Що з тобою, Фліт?

Вона знову переступила з ноги на ногу. І тут він почув сплеск води з-під її копита. Спішився, і вода хлюпнула просто йому в черевики.

— Повінь. Ось і вона.

Усе починається і закінчується в «Лебеді»

Дощ періщив уже декілька тижнів. Усі вживали застережних заходів проти повені, не кажучи вже про підготовку до нашестя річкових циган. Бо саме в цей час вони приходили з низовини ріки. Така дрібниця, як повінь, не могла їх зупинити. Насправді вона лише допоможе їм підібратися ближче до приватного майна — до будинків і котеджів, до сараїв, амбарів і стаєнь. Усі інструменти й механізми треба ховати, а всі двері — тримати на замку. Річкові цигани підберуть усе, що погано лежить, вони неперебірливі. Квітковий горщик на підвіконні — легка здобич, і горе тому садівникові, що залишить надворі сапку чи граблі. Крім того, наближалася ніч зимового сонцестояння — рівно рік із того дня, як тут з'явилася ця дитина.

Для родини Вонів найважливішим був стан Гелени, яку напередодні народження дитини покинула колишня жвавість. Та люди Вона робили все від них залежне. Він подякував їм і пішов шукати дружину.

— Я так втомилася, — повідомила вона йому, — але не знімай пальта, підеш разом із нами в сад. Ми хочемо подивитися на ріку.

— Вода вже затопила двадцять ярдів саду. Це небезпечно — йти туди з дитиною, та ще й у темряві.

— Я розповіла їй, що вода може затопити сад, вона дуже зацікавилась і неодмінно хоче це побачити.

— Ну гаразд. Де вона?

— Я задрімала на дивані. Вона, мабуть, пішла на кухню провідати кухарку.

Вони разом пішли на кухню, але малої там не було.

— Я думала, що вона з вами, — розвела руками кухарка. Вон із Геленою обмінялися стривоженими поглядами.

— Вочевидь, пішла поглянути на ріку — там ми її й знайдемо.

Хоч Гелена намагалася говорити впевнено, все-таки тремтіння голосу викривало хвилювання.

— Залишся тут, я сам упораюся швидше, — наказав їй чоловік і вибіг із кімнати, але вона пішла слідом.

Її хода тепер стала повільною. Газони перетворилися на болото, а стежки були вщент розмиті проливними дощами останніх тижнів. Макінтош уже не сходився в неї на животі, тож поки холодна дощова вода просочувала її сукню, вона замислилася, чи не переоцінила свої можливості. Після невеличкої паузи продовжила рух. Уявляла собі те, що сподівалася побачити — дитину, що заворожено стоїть біля краю води, милуючись повінню.

Підійшовши до просвіту в живій огорожі, звідки відкривався вид на ріку, Гелена зупинилася. Тут уже стояв її чоловік. Він мотав головою, жваво жестикулював і щось казав садівникові та двом іншим робітникам, а ті серйозно кивнули й одразу побігли виконувати його наказ.

Гелену раптом кинуло в жар, серце закалатало. Вона стала незграбно бігти, на ходу кличучи Вона. Він обернувся і побачив її широко розкриті очі. Вона послизнулася на мокрій траві; і хоч він ледве встиг її підхопити, Гелена все одно скрикнула від болю.

— Усе добре, я вже віддав наказ, її шукають. Ми її знайдемо.

Ледве дихаючи, Гелена кивнула. Обличчя в неї геть сполотніло.

— Що з тобою? Підвернула ногу?

Вона заперечливо похитала головою.

— Ні, це дитина.

Ентоні окинув поглядом сад, подумки проклинаючи себе за те, що відіслав усіх робітників на пошуки малої. Вирахував відстань до будинку, враховуючи слизькі доріжки та темряву, і порівняв її з болем, який випромінювали очі дружини. Чи він упорається? Однак іншої ради не було. Він підняв її на руки і приготувався йти.

— Агов! — почув здалеку. І знову, трохи голосніше: — Гей там!

До них тихо підпливав «Колодій».

Коли вони занесли Гелену на борт і човен продовжив рух, Донт пояснив йому, як він тут опинився.

— Рита зараз у «Лебеді». Відвеземо туди Гелену, а потім повернемося на «Колодію» і пошукаємо дівчинку.

— Котедж Рити затопило?

— Так, але справа не тільки в цьому… Джо зовсім зле.

* * *

У «Лебеді» було порожньо. Хай там як із тим зимовим сонцестоянням, але повінь — це повінь. Усі міцні молоді люди були зайняті різними справами — забивали двері, переносили нагору меблі, виганяли худобу на горби… У шинку сиділи тільки ті, з кого немає ніякого пожитку в справі боротьби з наступом ріки: старі та кволі, й ті, хто на початку повені вже був п'яний, як чіп. Вони не розповідали історій. Джо, неперевершений оповідач, був при смерті.

Він лежав у своєму ліжку, у найвіддаленішій від ріки кімнаті, й поринав у небуття. Між уривчастими спробами схопити повітря ротом Джо видавав якісь звуки. Губи його постійно рухались, але булькання, що з них виривалося, не було схоже на слова