Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

міщухом у добу, коли вона приїхала до церкви на вінчання мадемуазель Переп’є і коли вона не запрошувала мене, попри незліченні просьби Сен-Лу, того року, що настав після його появи в Комічній опері. Мені це здавалося дуже важливим, бо саме тоді життя дукині Ґермантської уявлялося мені якимсь раєм, куди мені зась. Але дукині Ґермантській воно уявлялося її власним щоденним і пересічним життям, а що з певного часу я часто у неї обідав, а перед цим навіть заприязнився з її тіткою та сестринцем, то вона вже не пам’ятала докладно, коли почалася наша близькість, і не усвідомлювала, якого великого анахронізму допускалася, переносячи початок нашої дружби на кілька років раніше. Виходило так, що я був знайомий із дукинею Ґермантською з імени Ґер-мантів, а це було не так, і що це ім’я з золотими складами вітало мене на Сен-Жерменському передмісті, а я просто обідав із дамою, нічим від інших не відмінною, — вона часом запрошувала мене, але не зійти до підводного царства нереїд, а провести вечір у ложі її кузини. «Якщо вас цікавлять подробиці про Бреоте, хоч він цього не вартий, — додала вона, звертаючись до Блока,— розпитайте цього малого (вартнішого за нього у сто разів): він у мене з ним обідав разів п’ятдесят. Ви ж у мене з ним познайомилися, га? У кожному разі, в мене ви запізналися зі Сванном». Те, що вона гадала, ніби я міг познайомитися з паном де Бреоте не в неї, а в когось іншого, а отже, почав з’являтися у світ ще до знайомства з нею, здивувало мене не менше, ніж те, що вона думала, ніби я познайомився зі Сванном у неї. Не так брехливо, як Жільберта, коли говорила про Бреоте: «Це наш старий сільський сусіда, мені було приємно гомоніти з ним про Тан-сонвіль» (брехливо, бо той ніколи раніше не бував у них у Тансонвілі), я міг би сказати: «Він сусідував із нами на селі і часто відвідував нас вечорами» про Сванна, який насправді нагадував мені щось зовсім інше, ніж Ґермантів. «Як би це вам сказати? Цей чоловік міг говорити лише про княжат королівської крови. Він мав запас прецікавих історій про людей Ґерманта, про мою свекруху, про пані де Варамбон, перш ніж вона стала фрейліною принцеси Ґермантської. Але хто сьогодні пам’ятає, ким була пані де Варамбон? Оцей малий — так, він усе це знав, але вже по всьому, загубилися навіть імена цих людей, бо вони й не заслуговують на добру пам’ять». І до мене дійшло, що хоч великий світ видається чимось незмінним і соціальні зв’язки тут і справді досягають максимальної єдности, і все тут переплетене між собою, — в ньому лишаються загумінки (або принаймні щось помилуване

часом), які змінили ім’я і вже незрозумілі для тих, хто побачив тільки їхні спотворені обриси. «То була славна дама, але плела таке, що й на голову не налазить, — тягла дукиня, вона не відчувала поезії абсурду, породженої часом, і добувала з усього тільки комічне, зрідні літературі стилю Мейлака, і в дусі Ґермантів. — Потім у неї завелася манія ковтати пігулки, їх тоді прописували від кашлю, звалися вони (додала вона, сміючись із відомої й такої характерної для тих часів назви, незнаної нині нікому із тих, до кого вона зверталася) пігулки Жеродель. «Люба пані, — застерігала моя свекруха пані де Варамбон, — ковтаючи ці пігулки Жеродель, ви зіпсуєте собі шлунок». — «Що ви, пані дукине, — відповідала пані де Варамбон, — як же воно зашкодить шлункові, коли воно йде у бронхи?» Це їй належали слова: «Дукиня має корову, Гаку дорідну, що її кожен бере за бугая». Дукиня Германська охоче розповідала б і далі ці історії про пані де Варамбон, відомі нам сотками, якби ми не зрозуміли, що це ім’я не будить у темній Блоковій пам’яті жодного з образів, які виростали перед нами на згадку про пані де Варамбон, пана де Бреоте, принца Аґріґентського, і саме з цієї причини він чи не оточував їх німбом, як на мене, надто пишним, хоча й цілком зрозумілим, — не тому, що колись і я улягав цьому чарові, бо наші власні промахи та дурниці рідко змушують нас, навіть коли ми бачимо себе наскрізь, поблажливо ставитися до чужих промахів та дурниць.

Реалії, утім, малозначущі, тих одлеглих часів загубилися в таких далях, що коли неподалік мене хтось запитав, чи Жільберта отримала тансонвільські обійстя по своєму батькові, то почув у відповідь: «Що ви, ці обійстя дісталися від мужевої родини. Адже вони в Германській стороні. Тан-сонвіль межує з Ґермантом. Він належав колись пані де Мар-сант, матері маркіза де Сен-Лу. Тільки його записали у чималу заставу. Маєток відвінували нареченому, а борги сплатила пані де Форшвіль». Іншим разом хтось, кому я розповідав про Сванна, доводячи, який він був дотепник, відповів мені: «Атож, дукиня Ґермантська передавала мені його дотепи, із цим старшим паном ви запізналися у неї, еге ж?»

Бувальщина геть викривилася в умі дукині (або її уму так бракувало демаркаційних ліній, які існували в моєму, аж вона зовсім не помічала того, що стало для мене подією), і ду-киня Ґермантська могла припустити, що я познайомився зі Сванном у неї, а з паном Бреоте деінде, тим самим позичаючи мені минувшину світовця, яку відсувала в часі навіть задалеко. Дукиня, очевидно, теж подібно до мене витворила собі уявлення про минулий час і навіть улягаючи ілюзії, супротивній моїй (що час коротший, ніж був насправді), навпаки, розтягувала його, заводила в надто далекі доби, насамперед не здаючи собі справи, яка нескінченна демаркаційна лінія пролягає між моментом, коли вона була для мене іменем, потім моєю пасією, і моментом, коли вона стала для мене тільки якоюсь там світською жінкою. Проте я ходив до неї тільки в другий період, коли вона була для мене вже іншою особою. Але її власні очі цієї різниці не помічали і не бачили б нічого особливого, якби я з’явився у неї на два роки раніше, не знаючи, що вона була тоді іншою особою, з іншим підкладом, бо її особа не здавалась їй, як і мені, позбавленою неперервности.

Я сказав їй: «Це нагадує мені перший вечір у принцеси Ґермантської, коли я думав, що я прийшов непроханим гостем і мене зараз викинуть за двері, ви тоді були в червоній як жар сукні і в червоних черевичках». — «Леле, як це було давно», — озвалася