Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

class="p1">– Вигода пряма: марнославство! Ти хочеш, щоб сіоністи зробили тебе святим жидом, а твою нікчемну книженцію оголосили новим Євангелієм.

Не в змозі стриматися, присутні так і вибухнули реготом. Дехто навіть покрутив пальцем біля скроні. Однак «головастик», навпаки, посерйознішав:

– Та-а-ак, ваші ескапади набридли навіть мені! Перепрошую…

Він підвівся, вийшов у прохід, наблизився до сцени і простягнув доповідачеві біленький прямокутничок цупкого паперу:

– Ось моя візитівка. Обов’язково зв’яжіться зі мною! Все ж таки, як головспец прес-служби Мінпаливенерго, спробую допомогти вам підняти питання гідрокаскаду в нашому відомстві… Не гарантую, але спробую. Майте це на увазі, що у мене особливий режим роботи: з шостої ранку до п’ятнадцятої дня. А тепер… не хочу дискутувати з хворими на голову.

Молодий чоловік різко кивнув у бік жовчного журналіста й полишив залу.

– Пане Дричак! Немире Флоровичу! Навіщо ви так?.. – зітхнув ведучий.

– Нічого, нічого, – задоволено посміхнувся жовчний чоловік, – чим менше серед нас агентів прОклятого племені, тим легше дихається… Але я так і не почув відповіді на поставлене мною дуже серйозне запитання.

– Пане Кредо, чи можете ви сказати щось про небезпеку жидо-ізраїльського ракетно-ядерного удару по греблях українського гідрокаскаду? – в голосі Валігуди відчувалися втома і розчарування.

– У мене нема таких відомостей, – спокійно мовив Василь. – Більше того, Ізраїль офіційно не вважається ядерною державою.

– Я бачу, ти, пане Кредо, теж продався світовому жидо-масонству і сіонізму, якщо ведеш такі розмови, – зневажливо мовив жовчний чоловік. – До речі, а хто ти за етнічною приналежністю?! Яке прізвище ховається під твоїм псевдонімом Кредо – жидівське чи москальське?!

– Я українець від діда-прадіда… – почав Василь, однак в цю мить ведучий перехопив слово:

– Ну все, годі з нас провокацій! Пане Дричак, я позбавляю вас слова.

– Це недемократично! – вибухнув жовчний чоловік.

– Годі вже, дайте й мені дещо запитати, – зітхнув Валігуда. – Я б хотів дізнатися, яким чином можна зменшити небезпеку прориву будь-якої дамби чи греблі водосховищ Дніпровського каскаду? Особливо ДніпроГЕСу, зважаючи на близькість Запорізької АЕС. Але й Київської ГЕС також – бо сам я живу в Дарниці, яка також відноситься до ризикових районів, наскільки я зрозумів. То чи скажете щось втішне, пане Кредо?..

Незадоволено буркочучи щось собі під ніс про «втрату пильності», Немир Дричак теж полишив залу, як і «головастик» незадовго перед ним. Надалі захід тривав без ексцесів.

Ковбасний цех малого підприємства «Корольок», Рівне, кінець вересня 2001 року

– Лаврентію Терентійовичу!

– Га?..

– Я тут Горбача до вас привів, як ви й наказували.

– А-а-а, цього правдолюба… Кгм-м-м!.. Секундочку. Ні, хвилинку… Три хвилинки дай мені… А ти закрий двері з іншого боку.

Коли секретуточка вийшла, Королюк єдиним духом перехилив повну чарку Jack Daniels, примружившись, проковтнув, потім (за старою звичкою, якої досі не міг позбутися) занюхав рукавом власного піджака, чхнув. От що таке є в цьому віскі, від чого так пруться усі ці іноземці?! Якщо добре розібратися, то будь-який їхній розрекламований віскарик нічим не кращий від самогону… Бурячиха, що горить… Як казали у давні часи в їхній школі, розтягуючи й викривляючи слова на французький манер: «Самжене-е-е, самп’є-е-е»… Але бурячиху за кордон цистернами не вивозять, а до них з-за кордону всякі там Jack Daniels, Ballantine’s Finest Whisky, Jim Beam і чого там він загалом напробувався завдяки своєму дружбанові Бідосику – це все будь ласка! Пийте на здоров’я, лише закусювати не забувайте!..

До речі – про закусь…

Лаврентій Терентійович смачно схрупав попервах парочку малосольних огірків, потім величезний бутерброд з потрійним прошарком нежирної шинки й на додачу заїв усе це голівкою цибулі настільки «злої», що аж сльози з очей мимоволі покотилися. Ні-ні, він найменше від усього переймався, що від нього буде тхнути перегаром. Все ж таки він, Лаврентій Терентійович Королюк, не хто-небудь, а власник цього підприємства, отож має право на будь-яку поведінку. Якщо йому заманеться – може хоч голим бігати по території, й нехай хоч якась падлюка бодай одненьке слово скаже!.. Але він усіма фібрами власної душі ненавидів «правдолюба», який зараз очікував у приймальні. І якби не особисте прохання того ж таки Бідосика – давно б вигнав цю паскуду. А так… Хай же в начальницькому кабінеті краще «злою» цибулею смердить, а не закордонним Jack Daniels’ом.

– Агов! – скрикнув він, дожувавши закусь. Секретуточка миттю зазирнула до шефа.

– Давай цю паскуду сюди.

Невдовзі винуватець чергового скандалу сидів на жорсткому стільці навпроти нього, а Лаврентій Терентійович мовчки «маринував» негідника вбивчим поглядом. При цьому в кабінеті бриніла напружена тиша. Як сказав би той-таки Бідосик: було чутно, як мухи на віконній шибці паруються. Ох, цей вже Бідосик!.. Ох, Петя, Петя!.. Вміє ж доречне слівце ввернути, падло!

– Н-ну-у-у, і довго ми мовчати збираємося? – спитав Королюк нарешті.

– Так це ж не я вас бачити хотів, це ви мене викликали, ви й кажіть першим, чого хотіли, – відгукнувся правдолюб.

– Отже, тобі мене бачити неприємно, чи що?

Погляд шефа зробився колючим, а ніздрі мимоволі роздулися.

– Приємно, неприємно… Яке це має значення?! Ми ж на роботі, а тут особисте має відходити на другий план. Тут гроші заробляють.

– Розумно говориш, – мугикнув Лаврентій Терентійович і негайно запитав: – До речі, а скажи-но мені, ким ти там на моїй фірмі влаштований і скільки платні тобі поклали в бухгалтерії?

– Це не має жодного значення, – знизав плечима правдолюб.

– Чому це раптом?

– Бо працюю я шприцювальником в сосисковому цеху, а платня… Якою б вона не була, а нічого кращого в нашому місті все одно не знайдеш.

– От бачиш! Тверезо мислити ти вмієш… якщо тільки захочеш, – похвалив його Королюк, але додав негайно: – Однак в такому разі підшукати притомне пояснення твоїй поведінці на роботі… важкувато якось!

– А чим саме вас моя поведінка не влаштовує?

– Чим саме, питаєш?! Хм-м-м… Насамперед тим, що ти полюбляєш вештатися територією підприємства – от чим. І то лише насамперед.

– А чому не можна у двір вийти, щоб свіжого повітря ковтнути?

– «Свіжого пові-і-ітря»… Ач, який ніженка! Погляньте на нього!..

– Так в сосисковому цеху такий же сморід стоїть, що хоч сокиру вішай!

– Н-но-но!.. – гримнув кулаком по стільниці Лаврентій Терентійович. – Ти диви, не забувайся, на якого господаря працюєш. Смердить йому в цеху, бачте… Ич, який манірний мазунчик знайшовся!..

– А хіба я неправду кажу? Ви ж наказуєте у ті сосиски пхати…

– Та все наше місто давно вже в курсах, що чоловіка правдивішого, ніж Микита Лукич Горбач, ні по яких закапелках не відшукати.

– А я по закапелках не ховаюся, між іншим. І не думав навіть.

– Ну так, ну так, авжеж.