Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

«морів» досягне Канівського водосховища – воно швидко переповниться, після чого вже подвоєний обсяг води переповнить Кременчуцьке «море»…

Звісно, найбільш руйнівні наслідки матиме прорив греблі ДніпроГЕСу: по-перше, її висота дорівнює шістдесяти метрам, по-друге, в Дніпровському, або ж по-іншому – в Запорізькому водосховищі міститься понад три кубічні кілометри власної води, плюс вода з чотирьох верхніх водосховищ… Ну, і Запорізька АЕС з усіма її реакторами нижче за течією, про що я вже сказав. Плюс на довершення – прорив дамби або греблі Каховського водосховища. Після чого водяне цунамі виривається в Чорне море, перетинає його і вдаряє по Туреччині – між іншим, по країні НАТО… Не варто також забувати, що донні відкладення Чорного моря багаті на метан – ось вам ще одне джерело підвищеної небезпеки. Тепер, сподіваюсь, ви всі остаточно зрозуміли, що основна функція Дніпровського гідрокаскаду є оборонно-захисною, покликаною запобігти сухопутному наступу військ НАТО у напрямі на схід?.. І це зовсім не енергогенерація або ж меліорація територій.

У залі здійнялася вгору рука. Знов цей «головастик»! Анумо, нумо?..

– Пане Сивак, ви щось хотіли спитати? – стріпонувся ведучий.

– Так, хотів. Мені здається, що вести мову про сухопутну наступальну операцію військ НАТО через територію України вже давно нема ніякого сенсу. І не тільки через відсутність СРСР на політичній карті світу. Просто з появою балістичних ядерних ракет сам характер сучасної війни змінився кардинально. Тоді навіщо городити таку грандіозну оборонну споруду, як Дніпровський гідрокаскад?

– Маєте рацію, шановний, – кивнув Василь. – Однак ви не враховуєте, що замисел цей виник ще напередодні Другої Світової війни, у розпал сталінізму. А вже потім, просто в процесі спорудження, що розтягнувся на чверть століття, Дніпровський гідрокаскад морально застарів, як оборонна споруда, і давно вже втратив своє основне призначення.

– А от мені цікаво, звідки у вас вся презентована нам інформація?

– Хвилинку, пане Сивак, хвилинку! – Валігуда задзеленчав олівцем по склянці. – Це вже друге запитання поспіль. Якщо тільки наш доповідач…

– В принципі, у загальних рисах я розповів про все, як і планував, – поквапився уточнити Василь і вирішив: – Що ж, можна переходити до запитань-відповідей. Я готовий.

– Тоді відповідайте, будь ласка, – кивнув ведучий.

– Що ж, спробую. Хоча для цього доведеться заглибитись у певні елементи моєї біографії. А я не знаю, чи воно того вартує?..

Погляд Василя схрестився з пильним поглядом «головастика», й доповідач мимоволі замовк, прикидаючи, чи варто розповідати про давню історію з любительською доповіддю, присвяченою феєрії Олеся Бердника «Зоряний Корсар», через яку він потрапив спочатку під слідство, потім на виправні роботи? А також про тих людей, з якими він стикався в той період і які по крихтах передавали відомості, які він потім звів докупи… А можливо, доведеться згадувати ще й про Ярополка Курія і керований ним КЛФ «Обрій»! Чи про Кузю Олежченка… А навіщо все це присутнім?!

– Ну, то чому ж ви мовчите, пане Кредо? – мовив ведучий, коли напружена тиша, що встановилася в залі, почала діяти всім на нерви.

– Перепрошую за вимушене очікування, – вибачився Василь, – але ті люди, які поділилися зі мною відомостями про Дніпровський гідрокаскад, нажили собі великих неприємностей з радянськими органами держбезпеки. Отож я не хотів би, щоб хтось із вас мав такі самі неприємності тепер…

– Досі я знав лише одного чоловіка, який панічно боявся КДБ, – «головастик» підібгав губи: – Це був мій тато, батька якого… себто мого діда… розстріляли як ворога народу. Той панічний страх звів тата у могилу всього лише у віці шістдесяти семи років, хоча йому б іще жити та жити… І от тепер я бачу другого чоловіка, який знов-таки боїться КДБ, якого нема вже майже десять років. Невже ви це серйозно, пане доповідач?! Ми ж живемо в незалежній Україні, у нас є своя СБУ… Це ж майже за Конфуцієм: ловити в темній кімнаті чорну кішку, якої там нема! Хіба так можна?!

– Можете вірити, можете не вірити, але я вже і з СБУ мав неабиякі неприємності через свою позицію щодо Дніпровського гідрокаскаду, – зітхнув Василь. – А тому не хочу, щоб такі неприємності спіткали й вас.

– Ну гаразд, гаразд! – Валігуда задзеленчав олівцем по склянці. – Пане Сивак, ви вже поставили доповідачеві цілих два запитання, отож дайте таку можливість іншим… У кого ще є запитання до доповідача?

«Головастик» знизав плечима, потім схрестив руки на грудях і завмер у своєму кріслі. Натомість підняв руку жовчний чоловік.

– Так, пане Дричак, слухаємо вас?..

– Дякую, пане ведучий.

Жовчний чоловік підвівся, відкашлявся й мовив:

– Немир Дричак, журнал «Вічний Київ»… Шановний пане доповідачу, як ви ставитесь до того факту, що п’ятнадцять років тому місцева жидва підірвала Чорнобильську АЕС, виконуючи завдання закулісного жидівського світового уряду – всесвітнього Сіоністичного конгресу?

– Пане Дричак!.. Немире Флоровичу!.. Це провокація! – ведучий спочатку схопився за голову, потім відчайдушно задзеленчав олівцем по склянці. Однак, не звертаючи на нього уваги, журналіст продовжив:

– Пане Валігудо, не смійте переривати мене! Адже саме так місцева жидва мстилася українцям за погроми часів Богдана Хмельницького і Гайдамаччини, тому питання дуже принципове! А тепер, коли завдяки шановному доповідачеві ми дізналися про небезпеку Дніпровського гідрокаскаду, придуманого жидо-грузином Сталіним-Джугашвілі, виникає нове запитання: як дізнатися, коли сіоністичний Ізраїль планує завдати ракетно-ядерного удару по тутешніх греблях, щоб за потурання жида-президента Кучми остаточно знищити нашу нещасну Неньку-Україну?!

Присутні обурено загомоніли, а Валігуда простогнав безнадійним тоном:

– Це провокація. Я змушений перепросити за поведінку представника шановного часопису і мого колишнього партійного соратника…

– Не треба перепрошувати! Адже очевидно, що всі тутешні сіоністи, окрім Кучми, недарма дременули з України до Ізраїлю і що нам усім треба бути готовими до ядерного удару сіоністичними ракетами по греблях Дніпровського каскаду!.. А до такого ми не готові, злочинно не готові!

– Ну-у-у… припустимо, емігрували не всі, – подав голос «головастик», який дивився на Дричака з явним сарказмом. – Припустимо, я з вами був, є й лишатимусь надалі. І живемо ми з мамою на Старому Подолі. Пане Кредо, підкажіть-но, за скільки хвилин водяний вал від зруйнованої греблі Київської ГЕС досягне нашого району проживання?..

– За п’ятнадцять хвилин, – з готовністю мовив Василь.

– От бачите! Ясна річ, ми з мамою не врятуємося.

– Ну, то мотай у свій Ізраїль! Давай! – гримнув жовчний чоловік.

– Перепрошую, це не ваше діло, але я й надалі лишатимусь у Києві, – спокійно мовив «головастик». – Це моя земля, ніхто мене звідси не вижене.

– Ну… тоді ти смертник, залишений у нас світовим сіонізмом!

– Он як?! Нічого собі… А яка ж мені вигода від цього, не підкажете?