Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Щоб довести, що й він не боїться болю, Калікрат різонув себе по руці ще дужче, ніж скит, і теж видавив свою кров у чашу з вином. Тоді хлопці вкупі взяли чашу з вином і одночасно випили з неї вино. Таким чином Калікрат став за побратима Таргітаєві.

– Ну, Калікрате, ти щаслива людина, що придбав собі такого побратима, – сказав кухар. – Таргітай, коли трапиться, занапастить себе, але врятує й визволить тебе в тяжкій пригоді. Але й ти мусиш зробити те, коли в Таргітая буде яке лихо.

Про це саме думав тепер Калікрат і жалкував, що не було Таргітая у ватазі. Йому здавалось, що ніж, якого подарував він Таргітаєві, був дуже незначний подарунок побратимові. Він згадав, що після небіжчика батька в спадщину йому залишилося два бронзові спартанські мечі. Таких мечів він не бачив у скитів. Йому схотілося подарувати один із цих мечів Таргітаєві, але він не знав, як зробити це, бо мечі були вдома, в Пантікапеї. Він поділивсь своїми думками з Діодором.

– Що ж, – сказав Діодор, – меча можна буде передати восени, коли скити привозитимуть у факторію пшеницю.

– Ну, так скажи Рудому, що восени Таргітаєві буде від мене подарунок.

– Який подарунок? – спитав Рудий.

– Спартанський меч! – відповів Діодор.

Обличчя ватага стало раптом смутне й невеселе. Якась м’яка, журлива тінь лягла на лице скита.

– Добре, скажу. Але Таргітаєві не потрібна буде зброя на цім світі. Хіба що покладуть меча з ним у домовину… – сказав сумно Рудий.

Греки здивовано подивились на скита.

– Як у домовину? – почав був Діодор і замовк. Йому здалось, що він зрозумів, про що казав скит. Але Олександер із Калікратом не розуміли, в чім річ.

– У домовину? – спитав Олександер. – Хіба Таргітай умер?

– Таргітай не вмер, але мусить умерти.

Олександер здвигнув плечима.

– Не розумію! Ти, ватаже, трохи не теє…

– Стривай! – перебив його Діодор. – Я знаю, в чім річ. Таргітай мусить умерти через те, що він найулюбленіший юнак і джура царський, щоб доглядати на тім світі царського коня? Чи так я розумію тебе, ватаже? – спитав Діодор.

– Так, так… правду кажеш, старий Сугаче! – ще сумніше відповів скит.

– Що ж, його покладуть живцем у домовину, чи що? – здивувавсь Олександер.

– Нащо живцем. Його задавлять раніш, а потім уже покладуть у домовину.

– Ну й звичаї… Варвари! – просичав крізь зуби крамар.

Коли Калікрат нарешті второпав, про що балакав Рудий, він захолонув від жаху. Йому здалось, що хтось ухопив його серце обценьками. Раптом згадав він про того стригунця, якого коло факторії задавив Рудий.

– Коли це буде? – заікаючись, спитав Калікрат.

– Через рік, коли ховатимуть царя, – відповів Рудий.

Блискуча блакить неба й прозорі м’які тони степу згасли для Калікрата. Неминуча смерть побратима, така страшна, така непотрібна й незрозуміла, збентежила душу грекові. Для нього, вільного громадянина вільної Пантікапейської колонії, батько якого кинув і рідну оселю, і рідну країну, і все те, що мав, і з огидою в душі втік од самовлади самоського тирана в гіперборейські краї, егоїзм царів скитських, що навіть після смерти тягнули за собою в домовину живих людей, здавався за щось нечуване, неймовірно дике та негідне.

Він уявив себе на місці Таргітая, уявив, що його, як худобу, в’яжуть і давлять цуркою та петлею на могилі царській, і вся кров культурного елліна закипіла в ньому від жагучої ненависти до скитського самовладника, до цього жорстокого варвара.

– Діодоре, – звернувсь він до кухаря, – яка падлюка скитський цар і які гидкі мені скити, що, як худобу, не питаючи, чи хочуть вони того чи ні, давлять людей та кладуть їх у домовину до мертвого мерзотника!

– Це правда, – усміхнувсь Діодор, – але й ми, елліни, зараз, як худобу, тягнемо на арканах тридцять невільників, не питаючись, чи хочуть вони того чи ні.

Калікрат здивовано подививсь на кухаря й замовк. Але думка про Таргітая не залишала молодого грека. Плани, як урятувати побратима, один фантастичніший від іншого, роїлися в голові Калікра-товій. То на гасло його, Калікрата, круг нього, як аргонавти, збирались атлети з усієї Геллади. Він ішов з ними в Скитію, розбивав скитські орди й рятував Таргітая. То він, як Белерофонт, ловив і нуз-дав крилатого коня Пегаса, вночі прилітав на ньому в скитські степи, викрадав Таргітая й летів із ним у Гелладу. То добував шапку й крилаті сандалі Гермесові, невидимо підлітав до таборища, вбивав десятки ворожбитів, що вже накинули петлю на шию Таргітаєві, і визволяв його, а потім, невидимий, наказував скитам обрати Таргітая за царя й таке інше. Він знав, що це все дурниця, але не міг спинити своє фантазії й придумати чогось реального.

А валка тимчасом ішла й шурхотіла травами.

Раптом з авангарду ватаги почули свистіння. Валка стала. Рудий підвівсь на стременах і подививсь уперед. До Рудого під’їхав молодий скит і показав рукою праворуч од валки. Щось чорніло на розлогій могилі. Скити довго вдивлялися, не розуміючи, що воно таке, але, бачачи, що цятка не ворушиться, Рудий звелів хлопцям під’їхати ближче й роздивитися. Три скити від’їхали од ватаги, держачи в руках луки з стрілами на тятивах, і тихо поїхали до могили. Хвилини через три вони поїхали швидше, а потім, змахнувши нагаями, помчали вперед, з’їхали на могилу коло чудернацького предмету й замахали руками до валки.

На могилі, на боці, лежав перекинутий обгорілий віз; коло возу – розшматовані й розкидані людські кістки й три об’їдені черепи. Трохи далі, за могилою, лежало ярмо з обгорілим війям, а коло нього два смердючі кістяки. Подорожні мовчки подивились на те, що лишилось од Вовка та його товаришів-ворожбитів, і валка рушила далі.

Невідомо, звідки взялися білі хмарки й тихо пливли небом. Коли така хмарка набігала на сонце, від неї на степ падала тінь, і видко було, як тінь темною плямою бігла степовим зіллям, осяяним сонцем. Іноді хмарки збивались у темну дощову хмару. Зевс шуткував, і, не ховаючи сонця, кидав у хмару блискавки й гуркотів громом. Тоді лив раптовий сліпий дощ, і дівчата-невільниці з вереском та сміхом лізли на вози й ховалися в халабуди.

Іноді здибали невеличкі таборища скитів. Тоді подорожніх оточувала зграя дикої собачні, що кидалась на невільників і кусала їх за ноги, а скитські хлоп’ята нацьковували їх свистінням і сміялись веселим сміхом. Тільки крики греків та грізне слово Рудого спиняли цю дику забавку. Рудий розпитував про дорогу,