Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.

— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.

— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.

— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.

Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Ясноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:

— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумувати? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.

— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.

— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно сумувати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невидиме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.

— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми пристосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.

— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо братство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?

— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!

Все було наче у сні.

Нереально. Несподівано.

Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.

Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?

Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.

«Райдуга» стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йому на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!

Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. «Райдуга» летіла до одного з них.

Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.

Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там можна переждати, поки не прийде допомога з Землі.

Допомога! А чи буде вона?

Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товаришам, людям, Учителю.

Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?

А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?

Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?

Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!

Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.

Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та гравітаційні очі «Райдуги». На екранах — поверхня супутника.

Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.

Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.

Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.

Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки самотнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі. Адже ніхто не знає, куди він полетів. Друзів ще зможуть врятувати, а його — ніколи.

Але Космослав одмахнувся від таких думок, ніби від настирливих комах: «Геть, атавістичне породження! Я не боюся смерті, бо її нема! Є лише вічна заміна старого новим! А якщо гине молода, нова клітина, то, значить, вона порушила якийсь закон Буття».

«Райдуга» різко вдарилася об поверхню планетки, посунулася по схилу до води. Знялася густа жовта курява. Затамувавши подих, Космослав чекав.

Настала тиша. Корабель завмер. Отже, все гаразд.

Він стояв біля самої води. Вона блищала в присмерковому освітленні, по ній котилися невеличкі хвилі. Задушлива пара здіймалася вгору, зливалася над кораблем з кудлатими свинцевими хмарами.

Космослав надів біомаску. Дихати можна було. Кисню Європи вистачало.

Він оглянувся. В тумані бовваніли густі джунглі. Звідти долинали якісь клекочучі звуки, свист, верещання.

Космослав пересунув наперед високочастотний розрядник. На всяк випадок. Космонавти розповідали, що на Європі можна зустріти справжніх драконів. Сімдесят років тому від легковажності загинув тут англійський космонавт. Летюча потвора занесла його невідомо куди, і більше його не бачили.

Але досить роздумів. Треба діяти. Жодної хвилини не гаяти.