Інна Роміч - Любов у спадок

Торгівля, чи що. Начебто двоє купців укладають угоду на ринку, а не дама просить лицаря про допомогу. Вона відразу розлютилася на себе. Краси хотілося? Не існує її, цієї краси, коли йдеться про такі суми. Вона гордовито задерла підборіддя й глянула зухвало.

— Нерозумно відмовлятися від цілого графства, — підкреслено сухо мовила вона. — Я стомилася втікати, мов заєць, від усіх, хто тільки забажає на мене полювати. Ось я й хочу домогтися, щоб мене визнали графинею Нортумберлендською, аби самій вирішувати свою долю. Чого ти дивишся так, начебто я тебе ображаю? — накинулась вона на Діка. — Хочеш сказати, що гроші тобі не потрібні? Аякже! Вони потрібні всім. Особливо тобі.

На обличчі в Далхаузі змалювався подив, але він в'їдливо посміхнувся.

— Що, не чекав такого? Думав, я не здогадалася, про що ти цілий вечір перешіптувався з сусідськими лердами у залі в Макфергюсів? Не багато розуму потрібно мати, щоб второпати: ви знову замислили напад. «Граф Мар обіцяв нам допомогу»… І нагода слушна. Поки король воює у Франції, ви відвоюєте Шотландію. Я що — неправду кажу? — вона саркастично підняла брови, спостерігаючи, як поступово багряніє Річард. — Тож грошики придадуться. Не бійся, я тебе не викажу. Англійці так само полюють на мене, як і шотландці. Мені байдуже, хто застромить у мене ножа, я не довіряю нікому. Ну ж бо, зважуйся! Якщо хочеш, їдьмо разом, і отримаєш винагороду, а ні— залишайся тут, я й сама впораюся.

Річард мовчав. Схоже, на нього її палка промова справила враження. Еріка намагалася триматись незалежно, але нерви у неї були напружені до межі. Їй було соромно, нестерпно соромно, але вона ладна була повторити все, що сказала.

Нарешті шотландець тяжко зітхнув. Зараз він мав такий пригнічений вигляд, що Еріці навіть стало його шкода.

— Це твоє остаточне рішення? — запитав Дік.

— Так.

Він замислено пожував губами, з гіркотою глянув на неї.

— Не дивися на мене так, наче я тебе обікрала! — не витримала Еріка. — Мій план гарний, і ти сам знаєш, що це єдиний вихід.

— Інший вихід є завжди, — знизав плечима Річард.

— Ти сам недавно казав, що я не маю іншої ради, — дорікнула вона.

— Я збрехав, — похмуро зізнався лицар. — Дуже не хотілося з тобою розлучатися. Але, звичайно, якби я знав, що мені за це так непогано заплатять…

Еріка так і не зрозуміла, жартував він, чи говорив серйозно. Вона спалахнула від образи, готуючись сказати у відповідь щось різке. Далхаузі, ніби не помічаючи цього, відпустив поводи свого коня й почав замислено прикидати вголос:

— Шлях до кордону — це не менше семи днів. Якщо, звичайно, поталанить. До Трійці ми повинні бути в Едінбурзі… Повинні встигнути.

— Це означає «так»? — з надією запитала Еріка.

— Це означає, що я згоден їхати з тобою. Досить важко відмовитися. Коли за твої незначні послуги дають таку ціну, — саркастично посміхнувся він. — Але в мене є ще одна додаткова умова.

— Яка саме? — підозріливо поцікавилася вона.

Лицар посерйознішав.

— Ти будеш беззастережно слухатимешся мене. Якщо я скажу: стрибай з коня й лежи нерухомо, виходить, ти так і зробиш. Якщо я накажу тобі на повен голос лаяти його величність Едуарда Плантагенета, то ти повинна лаяти його голосно і з задоволенням. Зрозуміла? Тільки так я можу сподіватися, що не потраплю з тобою в чергову халепу.

Він глянув суворо, ніби сумнівався, що до неї цілком дійшло сказане.

— Згода, — легковажно кивнула дівчина. — Тим більше, що з його величністю я не знайома, і все сказане цілком може виявитися правдою.

Вона захихотіла й легко натягла вуздечку, скеровуючи свою гніду конячину ледь помітною стежкою вздовж річки.

Розділ 16

У нічній тиші пролунав голосний крик сови, й чоловік здригнувся від несподіванки.

— Згинь, нечиста сило! — він злякано перехрестився й поквапливо рушив далі, безупинно озираючись.

Навколо за винятком сови, яка вовтузилася в гіллі величезного в`яза, стояла тиша. Темні силуети дерев чітко вимальовувалися на тлі трохи світлішого неба, підіймаючи велетенські руки догори, до зірок, які неяскраво мерехтіли. Чоловік зупинився й прислухався. Начебто нічого… Та ні ж, так і є. Ледь чутний цокіт копит пролунав у нього за спиною, по тому виразно форкнув кінь.

Чоловік затремтів з ляку, зіскочив зі стежки й зачаївся в розпадині. От же дідько напоумив його піти повз цей проклятий замок, та ще й уночі! Казала йому Дженні: «Залишайся…» Ні, пішов додому, дурень. І далі трусячись від переляку, він тихенько забурмотів молитву. Дві темні постаті в довгих плащах легко, мов примари, зіскочили з коней, і рушили просто до його схованки.

Широкі плащі скрадали рухи, обидві постаті плавно й неминуче насувалися на нього. Нещасний голосно завив і кинувся вперед; не розбираючи дороги, стрімголов покотився донизу схилом. Хвалити Бога, примари не пішли за ним.

— Як ти думаєш, Діку, він живий? — запитала одна з них, та, що була нижча.

— Звичайно, — впевнено відгукнулася друга примара. — Тільки коліна собі обдер.

Еріка тихенько засміялася, хоча насправді їй було зовсім не до сміху. Їй було страшно, як і цьому п'яничці, тільки вона боялася цілком відчутних речей.

— Гадаю, він прийняв нас за примар, — вона помовчала