Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

справа не лише у вигуках, у «підсолюванні» розмови слівцями, від яких вуха в'януть. Доходить до того, що цілком осмислена розмова чи монолог наполовину і більше складається з матюків, Відомі віршовані перли, що містять 80 відсотків таких словосполучень. До речі, цікава деталь: є слова, що абсолютно не перекладаються на нормальну мову, а між тим росіянин душею безпомилково пізнає їхній смисл. Чи не так? — запитав Гуру.

— Згоден з Вами, — відповів я.

Від автора:

Мат став одним із знарядь російського панмонголізму — русифікації. Я навчався в МДУ і мав нагоду багато спілкуватися з юними представниками різних національностей СРСР, із зарубіжними студентами. Всі вони запевняли мене, що російська матірщина розповсюджується у них на батьківщині, як зараза. А японці, які вступали у контакт з росіянами, навіть спеціально вивчали матірщину, щоб краще розуміти російську душу.

Стосовно України, то матірщина стала поширюватися тут після «возз'єднання з північним братом». Запорожці лаялися по-своєму, найвживаиішими були лайки «срака», «гімно», «сучий син». Звичайно, образливо було одержувати і таку «нагороду». Але — свою, від своїх.

І ЗІЙШЛИСЯ ДВА НАРОДИ

Нам з казаками украинными вместе не быти.

Кузьма Минин

Як! Щоб чесні козаки піддалися московській мужві? Та не будь я Остап Кукубенко!

С. Гедеонов. Смерть Ляпунова

— Влітку 1612 року у Москві під стінами Кремля, що утримувався поляками і литовцями, зійшлися військові сили двох народів, які до цього майже 300 років жили окремо, — народу руського (Західної Русі) і народу московського (Східної Русі). Мета була одна — прогнати польсько-литовського агресора, звільнити від нього місто. Це стосувалося не лише московитів, але й Західної («українної») Русі. Козаки, які прийшли з півдня, південного заходу і виступили на боці ополчення Мініна і Пожарського, тим самим поклали край польсько-литовській гегемонії над Україною. Зійшлися дві нації, а не частини одного народу. Війська їхні не зливалися, стояли і діяли нарізно.

Відомий російський історик С. Соловйов так характеризує ситуацію (звичайно, розуміючи її по-своєму, в проросійському дусі): «Під Москвою відкрилося цікаве видовище. Під її стінами стояли два ополчення, що мали одну мету — витіснити ворогів із столиці, а між тим різко розділені і ворожі один до одного; старе ополчення, що складалося переважно з козаків (з українських земель — Ю. К.)… було представником Росії хворої, представником народонаселення раніше загиблої Південної України, народонаселення з антигромадянськими (читай: антимосковськими — Ю. К) устремліннями; друге ополчення (Мініна і Пожарського — Ю. К.) — було представником здорової, свіжої половини Росії (читай: Московії — Ю. К.), того народонаселення із земським характером, яке з самого початку Смути чинило опір їхнім виплодкам, злодійським слугам, і тепер, незважаючи на всю очевидну безнадійність становища, зібрало… останні сили і виставило їх на очищення держави. Запорука успіху полягала в тому, що ця здорова частина російського народонаселення, з одного боку, усвідомивши необхідність пожертвувати всім для порятунку віри і вітчизни, а з другого, виявивши джерело зла, головного ворога Московської держави, порвала зв'язки з хворою, зараженою частиною (тобто з військом, що прийшло з України — Ю. К.).. Слова Мініна, сказані в Нижньому: «Захотіти нам допомогти Московській державі, то не пошкодувати нам нічого», і слова ополченців під Москвою: «Зовсім нам з козаками разом не стояти» — слова, в яких виявилося внутрішнє очищення, видужання Московської держави; чисте (тобто Московія — Ю. К.) відокремилося від нечистого (тобто України — Ю. К.); здорове від зараженого, і очищення держави від ворогів зовнішніх було вже легким» [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кк. 4.—С. 679].

Що ж, потрібно подякувати шановному історику за відвертість. Через якихось 45 років після описаних подій родовиті росіяни почнуть вигукувати зовсім інші слова — про «великий братній народ», з яким треба бути «навіки разом», про «возз'єднання України з Росією», про «єдину сім'ю» — і так вигукуватимуть понад 300 років з різними, звичайно, варіаціями.

Названі вище прокламації підкріплювалися міфом про «віковічну об'єднальну мрію» двох народів. Однак поряд з цими прокламаціями для широкого вжитку в Росії з часів Татищева і Карамзіна розроблялася й офіційна «наукова» концепція. Її суть відображена в наведеній цитаті історика С. Соловйова і зводиться до такого: був колись єдиний народ — русичі; удар татаро-монголів у ХІІІ столітті розколов цей народ на дві частини. Столиця Східної Русі — Москва стала збиральницею всіх земель руських. Західна Русь, незважаючи на литовсько-польську гегемонію, зберегла свої національні особливості. Однак вона розвивалася на «козацько-кочовій» основі. Звідси її «нецивілізованість», «нечистота», «дикість», «нездоров'я», нездатність формувати національну державу. Східна (Московська) Русь розвивалася на земській (осілій) основі. Земська людина (мужик) сильніша за козака, підкреслював С. Соловйов. Звідси — Московська Русь «чистіша», «здоровіша», «цивілізованіша». Головна причина Великої Смути в Московії і втрати нею незалежності — відзначені вище «недоліки» Західної Русі, «раніше загиблої України». Звідти йшли на Москву самозванці з козацьким військом, на яке спиралися Литва і Польща; там формувалася вольниця з людей, які тікали від «московських порядків» (кріпацтва); тож слід очистити й оздоровити «раніше загиблу Україну». Що й робили російські царі після Переяславської ради. Самодержавство при цьому слугувало запорукою «здоров'я і сили всієї Русі».

Така, коротко, офіційна ідея російсько-українських відносин. Вона є не просто принизливою, а й смертельною для української нації. Ця ідея — «відгалуження» російської національної ідеї з її трьома елементами: самодержавством, православ'ям, народністю — нещадно критикувалася Тарасом Шевченком. Він викривав закладений у ній деспотизм, національний егоїзм, гегемоністську і кріпосницьку спрямованість:

О люди, люди-небораки, Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки — люди — не собаки!

ЗАПОВІТ ПЕТРА І

Но в искушеньях долгой кары, Перетерпев судьбы удары. Окрепла Русь. Так тяжкий млат, Дробя стекло, кует булат.

А. Пушкин

— А тепер глянемо на заповіт Петра І. У ньому, як у краплині води, відбилися «важкі» сторони зміцнілого російського духу. Він, як пружина, котра штовхатиме подальшу політику владик Росії. Тут — усі іпостасі російської ідеї: єгипетський гегемонізм, монгольський експансіонізм, великодержавний візантизм з використанням православної церкви як знаряддя політичної боротьби.

Варто більш детально ознайомитися із змістом Петрового таємного заповіту, складеного у 1710 році і виправленого та доповненого 1722. У преамбулі заповіту після традиційного для тих часів звеличення «Творця Буття нашого і всього Всесвіту» Петро передбачає своїм нащадкам блискучу майбутність. З часом вони будуть «владарювати над іншими європейськими й азіатськими державами». «Бо, — пояснює Петро, — всі європейські і турецька держави застаріли і відживають свій вік, а російська, подібно до голови на тілі, безперервно розвивається».