Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

як держави самих тільки русинів. Вони зруйнували в Києві дощенту все те, що залишилось після нападів Андрія (Боголюбського — Ю. К.) і Всеволода або було відбудовано, а населення вирізали впень»[Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс. — Нью-Йорк, 1957. — С 113].

М'яко кажучи, це перебільшення, адже у Московії татари руйнували і вбивали не менше, ніж у Південній Русі. Але, що правда, то правда, вже після створення Золотої орди Московія увійшла в партнерські стосунки is завойовниками і навіть стала важливою державною структурою нової імперії — «Руським Улусом».

Ось що цікаво: російська національна ідея почала формуватися за Івана III, але на двох «заквасках» — монгольській і візантійській. У 1453 році під ударами турків-сельджуків упала Візантія. Головна святиня православ'я — Константинопольська Софія — була перетворена в мечеть. Московія підхоплює політичне і духовне знамено, що випало з рук Візантії, приймає герб Візантії (двоголового орла) і оголошує себе центром православ'я і далі — третім Римом. Іван ІП одружується з візантійською принцесою, племінницею останнього візантійського імператора, Софією. «Два Рима впали, третій — ми, а четвертому не бувати!» — це улюблений лозунг і тост на банкетах московської знаті.

І тоді ж у Москві спалахує гострий інтерес до Києва — перевалочного пункту на шляху до Константинополя (папський легат Поссевін у бесідах з Іваном Грозним обіцяє тому допомогу Ватикану в оволодінні Києвом).

Візантизм стає другою ідеєю фікс Московії. А це, насамперед, держава, розкішний двір, складні ритуали, відкритий союз влади з церквою, цар-сонце, величезний чиновницький апарат, що придушує все живе, і — кріпацтво. Ні монгольщини, ні візантійщини в такому оголеному вигляді в Західній Русі (Україні) не було. У неї — свій шлях, шлях козаччини і (якоюсь мірою) шлях Європи, точніше, західних слов'ян, особливо католицької Польщі.

Символом самостійного шляху Московії стають своєрідні архітектурні форми — ці маківки (цибулини) церков. Апогеєм зовнішньої оригінальності московського стилю стає собор Василю Блаженного з його строкатою, вигадливою архітектурою.

Україна ніби у відповідь народжує свій знаменитий стиль бароко, що також ніколи ніде не повторювався.

Нарешті, російське кріпосне право, яке так пристрасно таврував Т. Шевченко. Відповідним чином охарактеризував кріпосницьку Росію і західник В. Бєлінський у листі до М. Гоголя. Справді, жахливо було бачити, як в «освіченому'' XIX столітті люди торгують людьми, програють їх у карти, міняють на собак, карають різками. Та й себе люди називають не іменами, а кличками: Баньками, Васьками і т. д. Все це ніяк не пов'язується з арійською ментальністю.

Аж до відміни кріпосного права (1861 р.) «глибинна» селянська Росія була без прізвищ (з часів Петра І почали одержувати прізвища, крім, звичайно, дворян, лише купці, заводчики, офіцери, солдати). Російські прізвища походять від батьків, дідів, а головним чином, від власників душ. Ось звідки «типово руські» Іванови, Петрови, Сидорови і т. д.

Українські прізвища — в основному від народних прізвиськ (ось звідки всі ці Коваленки, Яремчуки, Гоголі, Шинкаренки, Сіроштани, Голопупенки, Кравченки) або — від імен дохристиянської Русі (Бунчук, Покотило, Кудлай). А зовнішній вигляд людей! їхній одяг, взуття, головні убори, стрижка, прикраси… Звідки у росіян ці зипуни, тулупи, шуби, сарафани, ковпаки, кокошники, кушаки, халати?.. Порівняйте все це з розмаїттям та легкістю українського народного одягу і прикрас, таких же оригінальних, як і українське бароко.

А мова — душа народу? Про монголізм російської мови немало написано. Російське «ура» (по-монгольськи — спина чи сідниця), «бариш», «бояре» (бойер, тобто багатий), «казна, «шатер», «колпак», «кушак», «да-да» (дзе-дзе), «караул, «яма», «ямщик», «отец» (ата), «таракан» (кара-хан), «хохол» (хал-гол — жовто-синій) [Саме так у битві на Калці монголи охрестили дружини Данила Галицького, котрі виступали під жовто-синіми стягами]і т. д. — це все монгольські слова. В українській мові «монголізмів» майже немає. Нарешті, знаменитий російський мат, про який варто сказати окремо.

МАТІРЩИНА ЯК ЗАСІБ САМОСТВЕРДЖЕННЯ І КОМУНІКАЦІЇ

— Что больше всего нас объединяло, так это матерщина. Она у нас была одна на весь Союз. Эх, великий мат! Нет сильнее ругани на свете. Достоевский говорил: русский мат силен идеями…

— Та ні, український народ не матюкливий.

— Не матюкливый? Шестьдесят процентов коренных слов у вас, включая матерщину, тюркского, точнее, монгольского корня.

— Ні, наші корінні слова санскритські, від індоаріїв.

Вулична розмова

— Саме після Куликовської битви почав формуватися знаменитий російський мат — яскрава антиарійська прикмета російської мови і менталітету. Київська Русь, слов'янство взагалі його не знали. Убивча, сатанинська сила російського мату відома. Росіянин, який застосовує таку «зброю», почуває себе нібито надлюдиною: його всі бояться, ніхто не хоче з ним зв'язуватися. Більше того, виригуючи цю вербальну мерзоту — «В бабушку и бога душу мать!» — він ніби вивищує себе над Творцем і Богородицею. Це вже чистий сатанізм.

Більшість людей вважає, що матюки — суто російське явище. Взагалі тут можна погодитися, але слід враховувати, що це неслов'янський елемент великої російської мови і широкої російської душі. А чий же він? Звичайно, азійський, точніше, татаро-монгольський, що міцно увійшов у систему характеристик російського менталітету, став йому «рідним». У межах царської Росії, а потім СРСР він, на жаль, став «рідним» для значної частини неросійських людей. Як сказав поет, «ми варились в одному окропі, просвіщав нас московський матюк». Помічено: перше, що найлегше засвоюють іноземці, які потрапляють в російськомовне середовище, — матюки.

А слова ці — повністю тюркського кореня, взяті з лексикону татаро-монгольських завойовників, що виробився саме в процесі спілкування хазяїна-кочівника і цивілізованого полоненого — раба чи рабині. Це важливо підкреслити, оскільки в чисто монгольському середовищі такі вирази не вживалися. Сленг, про який мовиться, вироблений на «стику'' завойовника і підкореного — Гога і Магога. Полонені в очах кочового завойовника — худоба, «багно». Але вони, маючи душу й інтелект, як правило, більш духовно піднесені, тонкі, та й тіло чистіше, ніж у невмитого хазяїна (хазяїн це бачив і відчував). Звідси — потреба не просто карати, а принижувати, позбавляти шляхетності і навіть людської гідності. Завойовник душевній витонченості цивілізованого полоненого протиставляв «витончене» свинство, намагався дістатися до святая святих, до божественного в його душі. У такий спосіб він самоствер-джувався як володар. І ця монгольська диво-мерзота, що культивувалася століттями, увійшла в архетип російської натури, для декого ставши навіть «музикою душі». Великими матірщинниками, які відомо, були цар Петро та його улюбленець Меншиков. Вони навіть на державних документах накладали матірні резолюції. Таку манеру перейняли згодом і деякі більшовицькі вожді.

Але ще більш показовим, з точки зору панмонголізму, є те, що матірщина стала для багатьох (і не лише з «нижчого прошарку») ніби другою розмовною мовою. І