Вилки Коллінз - Жінка у білому

— Там вони й зостануться, аж поки я виконаю ваш наказ, міс, — сказала Фанні.

— Глядіть не спізніться завтра на станцію, — провадила я далі. — І коли побачите економку в Ліммеріджі, передайте їй вітання від мене й скажіть, що ви у мене на службі, аж поки леді Глайд зможе взяти вас назад. Може, ми з вами стрінемося раніше, ніж ви думаєте. Тож не падайте духом та не спізніться завтра на семигодинний поїзд.

— Дякую вам, міс, красно дякую! Я аж повеселіла, почувши знов ваш голос. Перекажіть міледі, що я завжди рада їй служити. Я все залишила в порядку, наскільки це було можливо. О Господи, хто допоможе їй перевдягтися до обіду! У мене серце розривається, міс, коли здумаю про це..

Коли я повернулася додому, в мене зоставалась лише чверть години, щоб причепуритись і перекинутися слівцем із Лорою, перш ніж зійти вниз.

— Листи вже у Фанні, — шепнула я їй через замкову щілину. — Ти прийдеш обідати з нами?

— О ні, ні, ні за що на світі!

— Щось трапилось! Хтось турбував тебе?

— Так... щойно... сер Персіваль...

— Він заходив до кімнати?

— Ні, але він налякав мене, коли загрюкав у двері. Я озвалася: «Хто там?» А він: «Самі знаєте, хто. Ви передумали? Ви скажете мені решту? Ви таки розкажете! Рано чи пізно, я все з вас витягну. Ви знаєте, де перебуває нині Анна Катерік!» — «Я й справді, справді не знаю!» — відповіла я. «Ні, знаєте! — крикнув він у відповідь. — Я таки зламаю вашу впертість, затямте! Я вирву з вас правду!» Сказав ці слова й пішов, Меріан, якихось п'ять хвилин тому

Він не знайшов Анни! На цю ніч ми ще в безпеці — він її ще не знайшов.

— Ти йдеш униз, Меріан? Прийди до мене ввечері.

— Авжеж, авжеж. Не хвилюйся, якщо я припізнюся трохи, мушу остерігатись, а то вони ще образяться, коли я піду від них зарані.

Гонг покликав на обід, і я поспішила вниз.

Сер Персіваль повів у їдальню мадам Фоско, а граф узяв мене під руку. Чомусь він був увесь розпашілий, захеканий і вбраний не так вишукано, як звичайно. Чи й він ходив десь перед обідом і тільки-тільки повернувся? А чи сьогодні він особливо страждав від спекоти?

Та хай там що, а він був безперечно чимось настільки роздосадуваний чи стурбований, що попри весь свій талант лицеміра, не міг цілком приховати своє невдоволення. Упродовж обіду він був майже такий самий мовчазний, як і сер Персіваль, і час від часу поглядав на свою дружину з виразом тривоги, чого я досі в нього не помічала. Єдиним світським ритуалом, що його він, як завжди, неухильно виконував за обідом, була його невідступна увага й люб'язність до мене. Яку ницу мету він має на оці, я так і не розгадала досі. Та хай там яка вона буде, а його незмінна чемність у стосунках зі мною, незмінна шанобливість до Лори, незмінне, будь-якою ціною, приборкування буйної сваволі сера Персіваля — все це засоби, якими він твердо й неухильно користується для досягнення цієї незбагненної мені мети, відколи переступив поріг цього дому. Вперше я запідозрила це того дня, коли він заступився за нас із Лорою в бібліотеці перед сером Персівалем, що грубо вимагав підписання загадкового документа, а нині я певна цього й поготів.

Коли ми з мадам Фоско підвелися з-за столу, встав і граф, щоб провести нас до вітальні.

— Чого ви йдете? — спитав сер Персіваль. — Я звертаюся до вас, Фоско.

— Я йду, бо вже і наївся, і напився, — відповів граф. — Будьте поблажливі, Персівалю, до моєї чужоземної звички приходити й виходити разом із дамами.

— Дурниці! Зайва склянка кларету вам не зашкодить. Посидьте зі мною, як англієць. Я хочу спокійно півгодинки погомоніти з вами за склянкою вина.

— Я вітаю спокійну розмову всім серцем, Персівалю, але не зараз і не за склянкою вина. Перегодом увечері залюбки, перегодом увечері.

— От так чемність! — люто кинув сер Персіваль. — Чемне ставлення до господаря дому, клянусь честю!

За обідом я не раз помічала, як він тривожно позирав на графа, й спостерегла також, що граф уникав зустрічатися з ним очима. Ця обставина в сукупності з наполегливим бажанням господаря погомоніти про щось за вином і вперта рішучість гостя не сідати знов до столу нагадали мені що сер Персіваль і вдень марно виманював свого друга з бібліотеки, щоб переговорити з ним. Граф ухилився від тієї приватної розмови вдень і знов ухилявся від неї по обіді. Хоч би яка була тема тих перемовин, що назрівали між ними, вони безперечно мали велику вагу для сера Персіваля — і, можливо, певну небезпеку для графа, коли зважити на очевидну нехіть його піти назустріч бажанню свого друга.

Ці міркування промайнули в моїй голові, поки ми переходили з їдальні до вітальні. Сердите зауваження сера Персіваля з приводу того, що друг залишав його самого за столом, наче й не справило ніякісінького враження на графа. Він уперто провів нас до чайного столика, почекав хвилину чи дві в кімнаті, а тоді вийшов у хол і вернувся з поштовою сумкою в руках. Була восьма година. В цей час листи з Блеквотер-Парку відсилалися на станцію.

— Є у вас листи, щоб відправити на пошту, міг Голкомб? — спитав граф, підходячи до мене з поштовою сумкою.

Я завважила, як мадам Фоско, що наливала чай, завмерла із щипчиками для цукру в руці, чекаючи на мою відповідь.

— Ні, графе, дякую. В мене сьогодні немає листів.

Він віддав сумку слузі, що саме прийшов по неї, сів за рояль і заграв веселої неаполітанської вуличної — «Моя Кароліна». Аж двічі зіграв. Його дружина, завжди найзабарніша з жінок, приготувала чай так швидко, як могла приготувати я сама, за хвилину випила свою чашку й тихенько вислизнула з кімнати.

Я теж підвелася, щоб наслідувати її приклад: почасти побоюючись, коли б вона не підстроїла якої каверзи Лорі, а почасти тому, що зовсім не бажала залишатися наодинці з її чоловіком.

Та не встигла я дійти до дверей, як граф зупинив мене, попросивши налити йому чаю. Я подала йому чашку й знов спробувала піти геть. Він знов мене зупинив — цього разу сівши за рояль і несподівано звернувшись до мене з приводу одного музичного питання, що, як він заявив, зачіпає честь його країни.

Даремно я його запевняла, що я