Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покійного.

А рядовичів, холопів ставало у Любечі чимдалі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора - тереми за високими тинами на кращій землі попід лісом, посад - хижі ремісників, скудельників, рибалок на глинищах і в ярах навкруг Гори, Оболонь - землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі й закупи, у яких був один шлях - у Дніпро або в холопи.

Правда, в ницих людей лишилась ще одна надія. Як і в городі Києві, в Любечі люди були охрещені, два священики - Ксенофонт-гречин і Кузьма-болгарин, що сиділи на любецькій Горі, - обіцяли убогим рай на небі й тим більше радості, чим більше вони на землі страждають...

Після смерті Микули в його хижі довго ніхто не жив - люди всяк говорили про смерть Микули й Вісти, всіх дивувало, чому князь Володимир велів віддати йому погребову почесть як сину старійшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплітали дворище древнього роду.

Вночі, говорили люди, на дворищі Микули чути стогін і плач, хтось бачив вогні, які блимали у душниках землянки, - кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!

А все ж у Любечі знайшлась людина, що не побоялась домовиків, щурів, нав, - може, вважала й за краще втекти до них від живих, але немилосердних, страшних людей, - це був Антип, що доводився нетем* (*Неть - небіж, племінник.) Микулі, онуком Анту.

Сам він був єдиним сином Гапона - двоюрідного брата Микули, рано втратив отця й матір, якийсь час сидів на отчому дворі, сплачував купу, яку батько одержав від Бразда, сину його Гордію, а там віддав за цю купу дворище й хижу, жив на дніпрових кручах, як птах, влітку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину.

Єдине, що мав Антип, - волю. Він тепер не був ні рядовичем, ні закупом, ні холопом, над ним не було хазяїна, "задушний чоловік", - так про нього говорили.

Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там, куди вночі прилітали їхні душі.

І це були щасливі для Антипа дні - над ним була покровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди пращурів.

Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули - у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.

Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.

- Хто ти єси? - запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.

- Я Антип, неть Минули й твій родич, посаднику, - відповів задушний чоловік.

- Не про те запитую, - гримнув Гордій, - і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?

- Я нічого не забирав, - хитнувся Антип, - і мені нічого не треба - живу, та й усе...

- Живу, та й усе! - засміявся Гордій. - Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.

- Так, Микулі, - згодився Антип, - нехай буде прощен.

- Аще живеш тут, - вів Гордій, - мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.

- Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.

- То й іди, Антипе, звідси! - крикнув Гордій, - Ставте знамено! - велів він холопам.

Уночі Антип сидів над Дніпром. Починалась зима. Антип змерз і не мав тепер куди піти й притулитись на світі.

Онук старійшини - так, це був, мабуть, останній онук, що пам'ятав своїх предків, - він, останній в роду, прокли нав Любеч, усю землю.

А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.

І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість...

- Імператори ромеїв - вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! - кричав Гордій.

Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волостелинів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.

- За Русь! Ми підем, віддамо за неї життя й сили. Над берегами лунала пісня:

Дніпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

главу зрубаєм царю ромеїв,

принесем дому і честь, і славу...

Тільки Антип, онук старійшини, не пішов з воями. І не тому, що не хотів, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рідної землі, ненавистю до ромеїв... Він не міг іти з воями через те, що не мав коня, не міг купити в Сварга щит і меч, воїн же без зброї - не воїн. Його не прийме князь.

Вранці Антип пішов понад Дніпром - нижче й нижче, він пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'ється до гори Афону, стане ченцем Антонієм, повернеться до города Києва, після смерті ж його назвуть святим...

Ніхто в Києві та навіть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство - Дніпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землі тиверців, а далі, як колись ходив князь Святослав, через Болгарію.

Володимир не йде стезею свого отця - він не може рушити на Візантію через землю болгар - Болгарія поневолена, скрізь там, над