Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

— Іє — лагідно мовив Сідалковський. — У рамках можливого я чесний і порядний чоловік. Я граю в чесну гру, не виходячи з рамок. Ви ж починаєте ламати їх і претендуєте на більше… Двічі одружуватися — це розкіш. Це все одно, що брати у кредит дві дорогі речі на одну малу зарплату. Я собі цього дозволити не можу…

— Але я не повія…

— Іє, — Сідалковський підійшов до неї і опустився на коліна. — Ви мене ображаєте. Для чого так різко? Можна сказати ж лагідніше. По-європейськи…

— Йдіть ви до біса зі своєю Європою!

— Але ми ж, Іє, живемо теж у Європі. Ви коли-небудь над цим задумувалися?

— Сідалковський, — раптом тихо промовила вона. — Я вас кохаю. Я без вас не можу… Я звикла до вас, а ви мене останнім часом весь час уникаєте… Ви десь ночуєте, вас цілими днями не буває вдома… Я без вас почуваю себе…

— Не потрібно цих монологів: все, що робиться, — пам'ятайте, тільки на краще. Я уникаю вас, щоб вам стало легше… Щоб ви звикали до майбутнього… Я з вами одружитися не зможу, Іє. У мене ще залишилося трохи сумління. Я скромний і вдруге не зможу глянути вашій мамочці в очі… Я не витримаю цього. Я не переживу…

— Але ми… Ми можемо виїхати, Сідалковський…

— У Генуї я вже був. У Венеції теж. Чудові міста! Але мені більше до душі Київ… Я ще не був у Парижі, але туди ви не зможете організувати поїздки…

— А якщо зможу?

— Це ви серйозно?

— Цілком. У нас у тресті є путівки…

— Тоді я згоден, Іє… Але тільки після Спиридонівки… Я спочатку з'їжджу у Спиридонівку, а тоді вже ми з вами махнемо в Париж… Але не назовсім. Ви ж знаєте мій непостійний характер… З моїм характером і в Парижі довго не проживеш. Та й до всього, як казала одна моя знайома із Тулузи, Париж має більше слави, а Київ — краси. А я, як ви знаєте, не так люблю славу, як красу…

— Боже, який ви блазень, Сідалковський, який ви блазень!

— Ви в мені розчарувалися?

Ія мовчала. Сідалковський підвівся і глянув на неї.

— Іє, я не великий Гейне. Біля ваших красивих ніг я не можу ні плакати, ні ридати…

— Звичайно, ви тільки насміхаєтесь…

— Я не сміюсь. Мій сміх — крізь сльози. Але кому це тепер потрібно? Тепер, Іє, плакати не модно…

— У Європі ж не плачуть, — передражнила вона його.

— У Європі, Іє, плачуть. А ми сміємось. Вашу руку, Іє! Але, попереджаю, не назавжди. Щоб потім ви мені не докоряли. Будемо вести чесну гру: ви мені подобаєтесь, поки подобаєтесь. Я вам теж. Як тільки прийде кінець коханню і почнеться велика, скажемо, неприязнь, будемо прощатися без докорів і ридань.

Сідалковський переодягся, узяв на плечі новенький рюкзак і, поцілувавши Ію, як молодшу сестру, котру залишили для догляду, попрямував на вокзал.

— Я вас проведу, Сідалковський. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте…

— Іє?! Проти вас?! Ви з мене насміхаєтесь!

— Сідалковський, з вами можна говорити серйозно?

— А як ми до цього говорили?

Вона не відповіла. Ія думала про щось своє. Сідалковський думав про те, як вони ловитимуть отих ондатр та їжаків і чи справляться зі своїм завданням. Філарет Карлович довго не дозволяв брати амфібію. Казав, що то ще не придане Грака. І взагалі, він його ніколи не матиме. Але Чудловського вговорила Зося, мотивуючи тим, що про це просив сам Ковбик.

— То куди ж ви поїдете? — поцікавився тоді Філарет Карлович.

— У Спиридонівку.

— У Спиридонівку?! — перепитав Чудловський якось перелякано, і Сідалковський відчув, що там криється ще якась таємниця. — Ви б ліпше з'їздили в Харлампівку. Це ближче, там більше боліт і лісів…

— Ми подумаємо, — відповів Грак.

— А що тут думати? Їдьте, куди кажу! — розсердився Чудловський.

— Ми так і зробимо, — запевнив його Сідалковський, багатозначно наступаючи на великий черевик Грака. — Поїдемо у Харлампівку, — запевнив він Філарета Карловича, хоч у душі уже твердо поклав собі відвідати загадкову, як і все в Чудловського, Спиридонівку…

— Іє, — Сідалковський взяв її за руку. — Я зараз у Кобилятин-Турбінний. А звідти з Граком у відрядження…

— У вас є жінка, Сідалковський? — глянула вона йому в очі…

Сідалковський, заплющивши їх, заперечливо похитав головою.

— Не брешіть, Сідалковський. Я відчуваю…

— Давно ви, Іє, відчуваєте те, чого не відчуваю я?

— Я по ваших очах бачу!

— Але я ж їх заплющував…

— Все одно, Сідалковський. По вас видно..

— Гаразд, Іє. Я вас обіймаю і цілую, як раніше. До побачення. На нас ждуть подвиги в ім'я науки і експериментів.

— Почекайте, Сідалковський. Ще не все…

— Що ще? — насторожився він. — Зараз будете бити?

— А ви боягуз, я бачу.

Сідалковський не відповів. Але в її голосі відчув щось неприємне і несподіване.

— Я забула сказати: вам прийшов лист. Від матері… Що ж ви видаєте себе за сироту? Мати переживає… Я дозволила собі прочитати… Хоча б написали їй листа, коли… Коли не маєте змоги приїхати, — на слові «змоги» вона зробила докірливий наголос. — І, крім того, я ніколи не думала, що ви…

— Досить, — раптом розсердився Сідалковський, здогадуючись, про що вона далі хоче сказати. — Де лист?

— Ось, — Ія відкрила сумочку і мовчки подала.

Сідалковський глянув на конверт, і кров йому вдарила в лице… Здогад його підтвердився. Він скочив на приступку електрички і, не прощаючись, пішов у вагон…

— Сідалковський, — гукнула вона, підбігаючи до вікна. — А як Париж? Путівки замовляти?

— Париж може без нас обійтись, — сердито кинув він їй у вікно, а в думці додав: — Як я без тебе…

А втім, ми заговорилися. Не будемо передавати душевних мук нашого героя під час поїздки у вагоні електрички, а одразу перенесемося у тінистий сад Філарета Карловича, де на нього з нетерпінням уже чекає Євмен Миколайович Грак-Чудловський, сам тесть та — чи не найбільше — Зося.

Вони стояли під розлогою яблунею. Філарет Карлович несподівано змінив гнів на милість і дружелюбно пояснив зятю, як краще потрапити в Харлампівку, щоб залишити в стороні Спиридонівку. Зося упаковувала у речові мішки все необхідне для подорожі. Список речей ще напередодні поїздки склав сам Сідалковський, і тепер він, як досвідчений мандрівник, тримав його в руках, неначе карту, і, читаючи, ніби запитував:

— Намет є, брезент є, цибуля, огірки, помідори, каністра спирту? Для обміну з аборигенами на їжаки і ондатри… З однієї каністри треба було зробити дві…

— Так і зробили, — відповіла Зося.

— Чудово, поїхали далі. Євмене Миколайовичу, —