Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

«Таким чином, — робив висновок Логінов, — СТУС своїми діями скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 131—132 та КІ КПК УРСР,

ПОСТАНОВИВ

Раніше пред'явлене СТУСУ Василю Семеновичу обвинувачення по ст. 1871 КК УРСР змінити й притягти його по цій справі як обвинуваченого в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР у викладеному вище обсязі, про що йому оголосити.

Слідчий УКДБ при РМ УРСР по Київській обл. ст. лейтенант ЛОГІНОВ

„ЗГОДЕН“ Начальник слідвідділу КДБ при РМ УРСР підполковник ТУРКІН

Стус відмовився підписати постанову»[646].

Становище ускладнювалося. Якщо попередня стаття загрожувала трьома роками ув'язнення, то тепер можна було отримати сім.

Василеві ставало дедалі очевидніше, що слідство та суд — банальний фарс із визначеним наперед фіналом. І єдиною втіхою був той потік віршів, що майже кожного дня поповнювали його саморобний зшиток. 1 липня народився один із них:

І прочуваю таїнство життя,

свідомий того, що його я втрачу.

Здається, більше я мовчанням значу,

ніж бесідою. Марно вороття

собі діждати. Вже по той бік гір

заходить яре сонце. Іншим — сходить.

Тим, кими теж лиха недоля водить

по тих самих стежках. На той же взір.

Але нічого не передаси

з набутого. Бо що передається,

те тільки ошуканством і зоветься,

без мудрої, немов життя, краси

першоджерел. Потоку. І води

цілющої, мов небуття, криниці.[647]

Залишалося лише набувати те, що не передаси у спадок, жити в «часі творчости» й зберігати почуття гідности. Він вибрав лінію поведінки й мусить триматися її до кінця:

«Мою «злочинну діяльність» вигадали слідчі КДБ, надавши тим чи іншим літературно-художнім творам чи публіцистичним статтям невластивої їм кваліфікації, — заявив він Логінову відразу ж після ознайомлення з текстом обвинувачення, яким передбачалася зміна статті Кримінального кодексу. — Ніяких антирадянських переконань у мене не було, нема і не може бути. Так само і мети «підриву і ослаблення радянської влади» в мене ніколи не було і не могло бути. В мене була природня етична реакція проти того, що свого часу скоїли на нашій землі злочинці типу Єжова, Ягоди, Берії і т. п. Ось мої зауваження.

Слідство називає мої 14 «віршів», які насправді є лише чернетками, і чернетками дуже сировими. Вони виникали тоді, коли до мене по-бандитському ставилися ті чи інші люди, од яких залежала моя доля — моя турбота про шматок хліба, моя творчість, моє прагнення зробити добро рідному народові. Природньо, що розглядати чернетки як вірші, до того ж чернетки, настрої яких далекі од моїх сталих, успокоєних переконань, — це значить свідомо доводити автора до потрібної КДБ кондиції, зробивши із мухи слона, а із Стуса Василя — ворога. Ганьба, що в 1972 році така практика «мотивації» злочину (і злочину в величезних лапках!) ще можлива.

Це свідчить про те, що КДБ ходить учинити нову розправу над молодою українською творчою інтеліґенцією.

Розправу, здається, ще брутальнішу за попередню розправу 1965 р. Я вже не кажу про те, що до моїх чернеток, які жодної соціальної ролі не могли грати, КДБ просто не має діла. Бо це порушення найелементарніших людських прав.

Записано власноручно В. Стус»[648].

Ось інші поетові оскарження звинувачень Логінова, які були повторені прокурором в судовому засіданні майже без змін, і на які Стусові так і не дали можливости висловити свої заперечення:

Допит 1 липня 1972 р. (12.15—14.00)

«Власноручно продовжую викладати свої зауваги до пред'явленої мені 30 червня постанови.

У постанові згадано далі 10 „документів“ антирадянського та наклепницького змісту, які я нібито написав у 1965—1972 pp. Слідство обрало своєрідну форму подачі, щоб видати вигадане за дійсне. Насправді ці 10 „документів“ є лише незакінченими, густо покресленими чернетками, які жодної соціальної ролі не грали, які написані були в ситуації обурення, тобто подавали мої ситуаційні, непродумані, невиважені думки. Те, що окремі з цих чернеток пролежали в мене 5–7 років без спроби докінчення або вивершення, свідчить про те, що вони не входили в коло моїх подальших зацікавлень. Отже, притягати до „справи“ чернетки, відкинуті самим автором, — значить нав'язувати авторові їх те, від чого він сам відмовився. „Зберігати“, як написано в постанові, я їх не зберігав. Бо в моїх паперах я не завжди мав час навести лад. Коли такі випадкові чернетки мені траплялися на очі — я їх палив або рвав. Ці ж — чекали свого природнього кінця, тобто знищення. Крім того, коли на аркуші було трохи неописаного простору, я такий аркуш беріг, шкодуючи папір, справу людських рук.

Перечу і проти інтерпретації їхнього змісту. Я ніколи не ототожнював радянського ладу з гітлерівським режимом, а лише з болем у серці часом відзначав, що окремі споріднені риси (передусім між добою культу особи і гитлеризмом) були і це явище неприпустиме для країни соціалізму (скажімо, масові репресії).

У постанові далі йдеться, що автор цих 10 „документів“ „твердить про начебто існуюче національне гноблення на Україні“. Наскільки пам'ятаю, я так ніколи не міг писати, бо істина полягає в тому, що окремі факти нігілізму до української культури є фактами не гноблення, а, сказати б, фактами шовінізму (і шовінізму неусвідомленого, шовінізму за традицією царських часів, який не раз і не два давав про себе знати всупереч теоретичним настановам). Отже, малися на увазі факти відходу від ленінізму чи його перекручення в часи Сталіна чи пізніше. А сказати просто „гноблення“ — це значить мати заперечення до теоретичних постулатів і, природньо, насамперед постулатів ленініани.

Оскільки я попросив конкретизувати це місце, пославшись на згадані мої 10 „документів“, а слідчий від цього відмовився, крім того, не надав мені змоги самому передивитися свої чернетки, щоб з'ясувати ту чи іншу чернеткову думку, нарешті, сумніваючись у тому, що це не вигадка самого слідства, а перевірити факт мені не дозволено, я не можу давати своїх пояснень із приводу цих давно писаних і давно відкинутих чернеток-„документів“.

Оскільки слідчий Логінов позбавляє мене змоги конкретно, детально, із посиланням на мій той чи інший закінчений чи незакінчений, чернетковий твір відповідати на звинувачення, мушу заявити таке. Кожна із статей звинувачення подається в неправдивій, позбавленій фактичного підтвердження, формі. Кожна із статей звинувачення дає сфальсифіковану слідством інтерпретацію мого літературного доробку. За таких умов брати участь у розправі над самим собою, боронитися проти накидуваних мені тверджень, думок, поглядів, настроїв і т. ін. — не волію»[649].

На допиті 7 липня 1972 р. (16.40—19.10) Василю Стусу було надано можливість ознайомитися з текстом двох