Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Він був правий. Але, вдарившись головою об зачинені двері (зачинив він їх, звичайно, сам), Стус, тепер уже не з доброї волі вдався до публіцистики. Це було його „А“. Так званий „Комітет на захист Караванської“[640] став його „Б“. Потрібно було ставити крапку. Все одно Василя мені шкода. Це не Селезненко і в ньому є що рятувати. Хоч мені від того не покращає і не погіршає, піде в табори Селезненко чи Стус. І в того, і в того було все-таки щось вище, ніж у конокрада, ґвалтівника дівчат або алкоголіка…»[641]

Власне, те, що «Стус міг би тут не бути», було зрозуміло всім. Але ж він уже в КДБ був і не лише не виявляв жодного страху перед слідством, а й займав доволі аґресивну до «слідства» позицію, не воліючи втрачати гідности навіть тоді, колі це почало загрожувати ув'язненням.

Такого Василеві подарувати не могли. Це й стало головною причиною того, що 30 червня 1972 року Василеві Стусові було пред'явлено список звинувачень, зібраних старшим лейтенантом Логіновим. Той встановив, що Стус «на ґрунті антирадянських переконань та незадоволення існуючим в СРСР державним та суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення Радянської влади, починаючи з 1963 року і до дня його арешту, тобто до січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські та наклепницькі документи, що порочать державний та суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі»[642].

Ось які докази зібрав слідчий:

— у період 1963—1972 років Стус написав і до дня арешту зберігав у себе в квартирі 14 віршів: «Доволі! Ситий вже…», «Безпашпортний…», «Опускаюсь — ніби піднімаюсь…», «Розмова з другом…», «Коли багряніла…», «Комуністи — вперед!..», «Режисер із людожерів…», «Кубло бандитів…», «Три С. — неначе жарт…», «Наша нація — найпередовіша…», «На історичному етапі…», «Між божевіллям і самогубством…», «Від радості — у степ…», «Ви ходили до Петлюри…»[643], «в яких паплюжиться радянський державний та суспільний лад і зводяться наклепи на умови життя радянського народу, на КПРС і Конституцію СРСР»;

— у період 1965—1972 років Стус написав 10 документів антирадянського та наклепницького змісту, в тому числі «Шановний Петре Юхимовичу!..», рукописи: «Привид бродить по Європі…», «Ми живемо в дуже цікаву епоху…», «Ми живемо в час парадоксів…», «Франція — це я…», «Відвідини. Лекція на заводі…», «Це існування є злочином…», «Існує тільки дві форми…», «Якийсь киянин…»[644]. «В цих творах СТУС паплюжить соціалістичні завоювання в нашій країні, ототожнює радянський лад з гітлерівським режимом, твердить про начебто існуюче національне гноблення на Україні та порушення соціалістичної законності, прагне „довести“ неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі»;

— 28 липня 1970 року Стус написав листа ворожого змісту, використавши рукопис статті «Привид бродить по Європі…» до ЦК КП України і КДБ УРСР, що був потім надрукований в журналі «так званого „самвидаву“» «Український вісник», вип. 3 за 1970 рік;

— написав листа «Нині зрозуміло кожному…» (вилучено у Дзюби І. М. 13.01.1972 року), що «просякнутий наклепницькими вигадками на радянську дійсність, зокрема на матеріальне і духовне життя нашого народу. В листі робиться також спроба обілити В. Мороза і вміщуються звернення виступити на його захист»;

— написав статтю «Кожне нормально організоване суспільство…» (на основі «Франція — це я…»), уміщену в «Українському віснику», вип. 3 за 1970 рік. У цих документах «Стус зводить наклепи на національну політику КПРС, стає на захист осіб, що займаються ворожою діяльністю, а вжиті до них заходи з боку органів Радянської влади розцінює як свавілля над людиною та її совістю»;

— написав лист на захист Караванського С. Й. «В квітні 1969 року лист був надрукований у журналі „Сучасність“ у Мюнхені, в травні 1969 року — у газеті „Українське слово“ в Парижі, у травні 1969 року та грудні 1970 року — в газеті „Шлях перемоги“ під тенденційними заголовками: „Боягузтво — друге наймення підлості“ та „Літературу здано на поталу Полторацьким“»;

— написав лист «Місце в бою…» (ознайомив Селезненка), надрукований ув «Українському віснику», випуск 1, січень 1970, текст вилучено у Мешко О. Я.;

— у виданій за кордоном збірці «Зимові дерева» вміщено «наклепницькі» вірші: «Не можу я…», «Звіром вити…», «Отак живу, як мавпа…», «Даждь нам…», «Розмова…», «Балухаті мистецтвознавці…», «Який це час?..», «Йдуть три циганки…», «У Мар'їнці…» Якщо вірити Стусу, «наша держава… — це „Вітчизна боягузів і убивць“». Два примірники книжки подарував Селезненкові, по одному — Дзюбі, Світличному, Ірині Калинець. «Один із примірників збірки „Зимові дерева“, одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехословаччини Коцуровій Ганні, який вона вивезла за кордон і передала ЛЕВИЦЬКОМУ, що проживає в Англії». Книжку надруковано в Лондоні;

— вірш «Не можу я без посмішки Івана…» надруковано в «Сучасності», ч. 12, 1971 року;

— у віршах «Ось вам сонце…», «Колеса глухо стукотять…», «Рятуючись од сумнівів…», «Марко Безсмертний», «їх було двоє…», «Напередодні свята…», «Сьогодні свято…», «В період розгорнутого…» зі збірки «Веселий цвинтар» «СРСР порівнюється з концтабором, вміщується твердження про те, що соціалізм в нашій країні нібито будується „на крові і кістках“». Подарував збірку Світличному й Шабатурі;

— читав уголос вірш «Колеса глухо стукотять…» Селезненку й Калиниченкові, після чого на прохання останнього дав йому змогу переписати цей вірш;

— написав ворожі статті «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання»;

— із працею «Феномен доби» ознайомив З. Франко, І. Світличного, Л. Селезненка, Ст. Тельнюка й передав один примірник Ірині Калинець. Ще один був вилучений у Є. Сверстюка;

— працю «Зникоме розцвітання» давав читати Селезненкові;

— лист до ЦК КПУ «За статистичними підрахунками…» від 21 листопада 1971 року давав читати І. Дзюбі, Є. Сверстюкові, З. Франко і Л. Селезненкові. Один примірник дав І. Світличному. Примірники цієї праці вилучені в Н. Світличної, І. Дзюби, Л. Плюща. 14 березня 1972 року за цим листом було зроблено повідомлення антирадянської радіостанції «Свобода»;

— в грудні 1971 року Стус на пропозицію Чорновола дав згоду брати участь у діяльності так званого «Громадського комітету захисту Ніни Строкатої» (дружина С. Й. Караванського);

— зберігав «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Дзюби, «Крик з могили» Холодного, новелу «Дзвінок» Василя Захарченка;

— «У грудні 1971 року та в січні 1972 року СТУС, перебуваючи на лікуванні в санаторії „Світанок“ у м. Моршин Львівської області, в розмовах з відпочиваючими МАЦКЕВИЧЕМ П. М., КИСЛИНСЬКИМ В. В. та СИДОРОВИМ В. І. висловив антирадянські та наклепницькі судження. Викладаючи свої ворожі погляди, Стус в образливій формі висловлювався на адресу засновника Радянської держави В. І. Леніна, вихваляв спосіб життя в капіталістичних країнах, твердив, що в країнах капіталістичного заходу нібито існують більш широкі демократичні свободи, ніж у СРСР, зводив наклепи на матеріальне становище трудящих людей нашої країни та всіляко вихваляв українських буржуазних націоналістів, які вели збройну боротьбу проти Радянської влади,