Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

от щоб запам'ятати номер — то ні. Судити вміє кожен; а от щоб уважно, по-діловому роздивитись… Дякую вам, пане Кралік; не буду вас затримувати.

За годину постовий № 141 подзвонив до квартири, де наймав кімнату поет Ярослав Нерад. Господиня квартири сказала постовому, що поет удома, але він спить. Коли до нього постукали, Нерад прочинив двері і втупив у поліцая перелякані, очиці: він ніяк не міг пригадати, чого це накоїв учора. Нарешті-таки до нього дійшло, навіщо його викликають у поліцію.

— А конче треба йти? — невпевнено спитав він. — Бо я вже нічого не пам'ятаю. Я вночі був трохи…

— Під чаркою, — вмить зрозумів поліцай. — Я не одного поета знаю, добродію. Одягніться, будь ласка, я зачекаю.

Дорогою поет із поліцаєм розговорилися про нічні пивниці, про життя взагалі, про дивні знаки на небі й ще про всяку всячину; тільки політика не цікавила обох. Отак, ведучи дружню й повчальну розмову, й дійшов поет до поліції.

— Ви пан Ярослав Нерад, поет, так? — спитав його д-р Мейзлік. — Ви були свідком того, як невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?

— Так, — зітхнув поет.

— А ви можете описати той автомобіль? Відкритий він був чи закритий, якого кольору, скільки душ у ньому їхало, який його номер?

Поет хвилинку напружено думав, потім відповів:

— Не знаю. Я не помітив.

— Може, хоч якусь подробицю згадаєте? — наполягав Мейзлік.

— Ну що ви! — аж здивувався поет. — На подробиці я ніколи не звертаю уваги.

— Пробачте, а що ж ви тоді взагалі помітили? — спитав Мейзлік іронічно.

— Ну… загальний настрій, — відповів поет непевно. — Розумієте, безлюдна вулиця..»— Раптом він схопився. — Та я ж написав про це вірші, як прийшов додому!

I заходився шпортатись у кишенях, видобуваючи один за одним рахунки, старі конверти та ще якісь папірці.

— Ні, це не воно, — мурмотів він. — I це не воно. Стривайте — здається, оце, — сказав він, втупившись у щось написане на внутрішньому боці розірваного конверта.

— Ану покажіть, — мовив Мейзлік поблажливо.

— Та це дурниця, — засоромився поет. — Але, як хочете, я вам прочитаю.

I, натхненно закотивши очі під лоб, він співуче продекламував:

марш темних будинків раз два на місці стій

світанок грає на мандоліні

чому так зашарілась дівчино чому

машиною в сто двадцять кінських сил

поїдемо аж на край світу

а може в Сінгапур

авто летить спиніть спиніть

кохання наше в поросі простерте

о дівчино о квіте зломлений

о лебедина шия

і перса й барабан і тарілки

навіщо стільки сліз

— Оце й усе, — закінчив Нерад.

— Пробачте, а що це означає? — спитав Мейзлік.

— Та це ж усе про ту пригоду з автомобілем, — здивувався поет. — Невже не зрозуміло?

— По-моєму, не дуже, — сказав д-р Мейзлік критично, — Чогось я, з цих віршів не бачу, що п'ятнадцятого липня о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль із таким і таким номером збив п'яну шістдесятирічну жебрачку Божену Махачкову. Потерпілу відвезено в тяжкому стані до міської лікарні. Про всі ці факти, наскільки я помітив, у вашому вірші не згадано? добродію.

— Так це ж тільки сира, поверхнева дійсність, — відказав поет, обмацуючи свій ніс. — А поезія — то дійсність внутрішня, глибинна. Поезія — це вільні, надреальні уявлення, які дійсність будить у підсвідомості поета, розумієте? Ну, всякі зорові та слухові асоціації. Ось їх і повинен сприйняти читач, і тоді він зрозуміє вірші, — докірливим тоном пояснив Нерад.

— Е, ні, даруйте, — насупився Мейзлік. — А втім — дайте-но мені цей ваш опус. Ну, ось ви тут написали: «Марш темних будинків раз два на місці стій». Поясніть, будь ласка, як це розуміти.

— Житня вулиця, — спокійно відказав поет. — Два ряди будинків.

— А чому це саме Житня, а не Національний проспект, скажімо? — запитав Мейзлік скептично.

— Бо Національний проспект не такий рівний, — переконливо відповів Нерад.

— Далі… «Світанок грає на мандоліні». Ну, хай уже. «Чому так зашарілась дівчино чому?» Вибачте, звідки тут дівчина?

— Заграва, — пояснив поет лаконічно.

— Ах так. «Машиною в сто двадцять кінських сил поїдемо аж на край світу». Що це?

— Ну, це про ту автомашину, — розтлумачив поет.

— Вона справді мала мотор у сто двадцять сил?

— Не знаю. Я мав на увазі те, що вона їхала швидко.

— Ага. «А може в Сінгапур». Ради бога, чому саме в Сінгапур?

Поет знизав плечима.

— Оцього вже не знаю. Може, тому, що там живуть малайці.

— А до чого тут малайці?

Поет розгублено засовався на стільці.

— Може, машина була брунатного кольору? — сказав він замислено. — Щось брунатне там напевне було, Інакше звідки б узявся Сінгапур?

— А інші очевидці кажуть, що вона була синя, темно-червона або чорна, — відповів Мейзлік. — Бачте, який вибір. На чиєму ж кольорі спинитись?

— На моєму, — відказав поет. — Він приємніший.

— «Кохання наше в поросі простерте о дівчино о квіте зломлений», — читав далі Мейзлік. — Зломлений квіт — це, виходить, п'яна жебрачка?

— Невже я мав так і написати — «п'яна жебрачка»? — уразився поет. — Для мене то була просто жінка, і все.

— Ага! А це що — «о лебедина шия і перса й барабан і тарілки»? Це вільні асоціації?

— Покажіть-но, — трохи спантеличено попросив поет і схилив голову над папірцем. — Справді: «лебедина шия і перса й барабан і тарілки» — що ж воно таке?

— Про це ж я й питаю, — буркнув Мейзлік досить ущипливо.

— Стривайте… — замислено мовив поет. — Щось там мусило бути таке, що підказало мені… Слухайте, а вам не здається, що двійка схожа на лебедину шию? Ось гляньте.

I написав олівцем цифру 2.

— Ага, — сказав Мейзлік уже уважніше. — А перса?

— Та це ж цифра три — дві кругленькі дужки, правда? — здивувався сам поет.

— Тут іще барабан і тарілки! — з напруженим інтересом вигукнув слідчий.

— Барабан і тарілки… — Нерад задумався. — Барабан і тарілки… може, це п'ятірка? Ось дивіться, — і він написав цифру 5. — Кругле черевце внизу — барабан, а над ним — тарілки.

— Заждіть… — Мейзлік написав на папірці число 235. — Ви, значить, певні, що машина мала номер двісті тридцять п'ять?

— Я взагалі не помітив ніякого номера, — рішуче заперечив Нерад. — Але щось таке там мусило бути, бо звідки ж воно взялось би в мене? — додав він якось розгублено, вдивляючись у свій твір. — А знаєте, це найкращі рядки в усьому вірші.

Через два дні д-р Мейзлік завітав до поета; цього разу Нерад не спав, у нього була якась дівчина, і він марно шукав очима вільний стілець, щоб посадити слідчого.

— Та я на одну хвилиночку, — сказав Мейзлік. — Я тільки зайшов сказати,