Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вогонь!
— Вогнем і мечем. Герой-пожежник. Полум'яна промова. Вогненні слова.
— Дивний випадок, — спантеличено мовив професор. — Ну, ще раз. Ви повинні казати тільки перше слово, яке спаде на думку, чуєте? Тільки те, що automatically вискакує у вас, коли ви чуєте моє слово. Go on[208]. Рука!
— Рука братньої допомоги. В міцних руках. Зціпивши кулаки. Брудні руки. Дамо по пальцях.
— Очі!
— На очах у всієї громадськості. Замилюють очі. Зняти полуду з очей. Берегти як зіницю ока. Невинні дитячі оченята. Дивитись правді в очі.
— Не так багато. Пиво!
— Плзенське світле. В чаду сп'яніння.
— Музика!
— Велична симфонія. Зіграний оркестр. Нація музикантів. Чарівні звуки. Ансамбль великих держав. Єрихонська сурма. Національний гімн.
— Пляшка!
— З кислотою. Нещасливе кохання. Сконала в лікарні у страшних муках.
— Отрута.
— Дихає отрутою. Отруєні джерела.
Професор Роусс почухав потилицю.
— Never heard that…[209] Почнімо спочатку. Панове, я хотів би звернути вашу увагу на те, що завжди треба починати з plain[210], звичайних речей, коли з'ясовуєш інтереси піддослідного, його profession[211]. Ну далі. Рахунок!
— За великим рахунком. Звести рахунки з ворогами. Припадає на наш рахунок.
— Гм. Папір.
— Папір червоніє від сорому, — жваво відказав чоловічок. — Цінні папери. Папір усе стерпить…
— Bless you[212], — з досадою сказав професор. — Камінь.
— Хто перший кине каменем. Камінь спотикання. Наріжний камінь. Надгробний камінь. Вічна пам'ять, — промовив піддослідний з щирим зворушенням.
— Колесо!
— Колеса історії. Колесо фортуни. Тріумфальна колісниця. Колісниця Джагернаута[213].
— Ага! — вигукнув професор Роусс. — That’s it[214]. Обрій.
— Захмарений, — зраділо відказав старий. — Нові хмари на нашому політичному обрії. Широкі обрії.
— Зброя!
— Чиста зброя. У всеозброєнні. З розгорненими знаменами. Отруєна стріла, — натхненно заторохтів піддослідний. — Не складемо зброї. У запалі бою. Виборчі баталії.
— Стихія!
— Розбурхані стихії. Стихійний опір. У своїй стихії.
— Годі! — зупинив його професор Роусс. — Ви працюєте в газеті, правда?
— Так, з вашої ласки, — зрадів піддослідний. — Вже тридцять років. Я репортер Вашатко.
— Дякую вам, — сухо вклонився наш славетний земляк-американець. — Finished, gentlemen[215]. Аналізом уявлень цього чоловіка ми… м-м-м… з'ясували, що він… є журналістом. Я гадаю, що не варто провадити експеримент далі. It would only waste your time[216]. Цей експеримент, пробачте, не вдався. So sorry, gentlemen[217].
— Ти диви, — вигукнув увечері в редакції пан Вашатко, переглядаючи матеріали, — поліція повідомляє, що труп Йозефа Чепелки знайшли. Він був закопаний у Суханековому садку біля паркана, а під ним лежав закривавлений мішок. Бачте, як угадав той Роусс! Ви не повірите, колего: я йому й слова не сказав про газету, а він як в око вліпив, що я газетяр. «Панове, — каже, — перед вами заслужений, видатний журналіст!..» Ну, і я ж написав у репортажі про його лекцію: «В колах фахівців висновки нашого уславленого співвітчизника здобули щире схвалення». Ні, стривайте, тут треба підправити стиль: «У колах фахівців цікаві висновки нашого уславленого співвітчизника по заслузі здобули щире й одностайне схвалення». Ось тепер буде все як слід
ПОЕТ[218]
То був цілком повсякденний для поліції випадок! о четвертій годині ранку на Житній вулиці автомобіль збив п'яну бабу й помчав із шаленою швидкістю далі. I ось тепер молодий слідчий-практикант доктор Мейзлік мав розшукати винуватця. А молоді практиканти ставляться до таких справ дуже серйозно.
— Гм… — сказав д-р Мейзлік постовому поліцаєві № 141. — Значить, ви побачили за триста кроків від себе автомобіль, що їхав з великою швидкістю, а на бруку — людину. Що ж ви зробили насамперед?
— Насамперед я побіг до збитої жінки, — відповів постовий, — щоб подати їй першу допомогу.
— Насамперед треба було записати номер машини, — пробурчав Мейзлік, — а вже потім клопотатись тією бабою. Але, — додав він, шкрябаючи голову олівцем, — може, я й сам би зробив так, як ви. Отже, номера машини ви не побачили. Ну, а якісь інші прикмети?
— Здається, — нерішуче почав постовий № 141, — вона була якась темна. Чи синя, чи темно-червона. За димом із мотора я не розгледів.
— А бодай вам, — розсердився Мейзлік, — як же я маю тепер розшукувати цю машину? Невже бігати та питати всіх шоферів: «Скажіть, будь ласка, це не ви збили стару бабу на Житній вулиці?» Ну що я маю тепер робити, га?
Постовий шанобливо й безпорадно знизав плечима.
— Пане слідчий, — сказав він, — один свідок зголосився, але він теж нічого не знає. Він чекає тут поряд.
— Ну, приведіть його, — сказав з нехіттю д-р Мейзлік і втупився в куций протокол, марно намагаючись щось із нього вичитати.
— Будь ласка, ваше прізвище, ім'я й місце проживання, — машинально сказав він, навіть не глянувши на свідка.
— Ян Кралік, студент механічного факультету, — рішучим голосом відповів свідок.
— То ви, пане Кралік, бачили, як сьогодні о четвертій годині ранку невідомий автомобіль збив Божену Махачкову?
— Так, і мушу сказати, що винен шофер. Вулиця була зовсім вільна, пане комісаре, якби він пригальмував на перехресті…
— Як далеко були ви від місця події? — перебив його Мейзлік.
— За десять кроків. Я проводжав свого приятеля додому… з кав'ярні, і коли ми вийшли на Житню вулицю…
— А хто такий ваш приятель? — знову перебив його Мейзлік. — Тут він у мене не зазначений.
— Ярослав Нерад, поет, — сказав свідок не без гордості. — Але від нього ви навряд чи дізнаєтеся щось.
— А чому? — буркнув Мейзлік, хапаючись за соломинку.
— Бо він… ну, одне слово поет. Коли сталося це нещастя, він розплакався, як мала дитина, й побіг додому. Отже, коли ми вийшли на Житню вулицю, ззаду з шаленою швидкістю вилетів автомобіль…
— Який він мав номер?
— Пробачте, не знаю. Я не звернув уваги. Я помітив тільки, що він мчить як шалений, і саме сказав, що…
— А яка ж була та машина? — перебив його Мейзлік.
— З чотиритактним двигуном внутрішнього згоряння, — упевнено відповів свідок. — А на марках автомобілів я не знаюсь.
— А якого кольору? Скільки душ у ній їхало? Відкрита чи закрита?
— Не знаю, — спантеличено відказав свідок. — Здається, чорна; але як слід я не роздивився, бо коли сталось те нещастя, я зразу обернувся до Нерада й сказав: «Диви які падлюки: збили людину і навіть не зупинились!»
— Гм… — гмукнув д-р Мейзлік невдоволено, — це, звичайно, реакція цілком природна і слушна з морального погляду, але я волів би, щоб ви запам'ятали номер машини. Просто диво, добродію, які неспостережливі люди. Що винен шофер, це ви зразу побачили, і що такі люди — падлюки, це ви справедливо розсудили, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з саламандрами. Мати. Оповідання», після закриття браузера.
