Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

— Тоді не дивно, що ваша мати тут, — прошепотіла я.

Крістіан злегка опустив погляд, ковтнув повітря, мовби хотів щось сказати, але не наважувався. А потім повільно, дуже обережно, ніби кожне слово боліло в горлі, промовив:

— Я… я не готовий. Не до корони. Не до ролі короля. Не до того, щоб відмовитись від усього, що маю, — він зробив паузу і поглянув на мене з сумною, беззахисною щирістю. — Але я знаю, що мушу. Що, можливо, час уже настав.

Я мовчала. Слухала. І в кожному його слові чула не силу, а вагу, яку він ніс на собі з дитинства.

— Дайте мені трохи часу, — тихо попросив він. — Я мушу поговорити з матір’ю. Розібратись зі всім цим. Завершити те, що почав… з честю. Я не хочу тікати. Не хочу обманювати. Але й не хочу більше ховатися.

Він зробив крок до мене. Один єдиний. І цього було досить, щоб між нами зникла та невидима прірва, що досі стримувала.

— Пробачте мені, Емілі, — прошепотів. — Я мав сказати раніше. Але... я боявся. Що втрачу вас ще до того, як наважуся наблизитися.

Я зустріла його погляд. Справжній. Чистий. Зворушливо вразливий.

Він торкнувся мого обличчя — обережно, наче я могла розсипатися від дотику. Його долоня була теплою, на відміну від прохолодного вечірнього повітря.

— І зараз я не можу нічого обіцяти, — прошепотів він. — Але я знаю точно одне. Те, що відчуваю до вас, не має жодного стосунку до угод, корон чи титулів. Це моє. Єдине справжнє.

І перш ніж я встигла щось сказати, він нахилився й поцілував мене.

Цей поцілунок не був пристрасним, не мав поспіху чи потреби щось довести. Він був м’яким, ніжним, глибоким. Як молитва. Як спокій після бурі. Як обіцянка. Його губи торкалися моїх так, ніби він хотів подарувати мені щось більше, ніж просто мить — надію. На краще. На нас.

І в тому поцілунку було все, чого він не сказав словами. Його вибір. Його кохання.

Його серце.