Ольга Обська - Невинна й небезпечна, Ольга Обська

 Амалія поклала конверт у шухляду столу і швидко вискочила з приміщення. Нестерпно перебувати там, де все нагадує про коханого. Наче він поруч. Обернися, простягни руку — і зможеш торкнутися.

Намагаючись не потрапляти нікому на очі, Амалія повернулася до себе. Треба було поспішати. За кілька ранкових годин мітка стала ще більш бляклою. Амалія надягла зручний дорожній костюм, прихопила зібрані в дорогу речі та попрямувала до стайні. Їй доведеться скакати до проклятої долини верхи. Вона не може взяти екіпаж. Що вона скаже візникові?

Серце билося рвано, очі щипало від непролитих сліз, але Амалія щосили стримувала емоції — не хотілося, щоб конюх про щось здогадався. Вона попросила осідлати коня, пояснивши, що хоче прогулятися — проїхатися до озера. І як тільки скакун був готовий, рушила в дорогу.

Вона справді спершу пустила коня неквапливим кроком до водойми. Лише кілька хвилин знадобилося їй аби зрозуміти — за нею їдуть слідом двоє вершників. Амалія не дуже здивувалася. Маркель попереджав, що король за його відсутності подбає про її безпеку. Мабуть, це і є охорона, приставлена до Амалії Його Величністю.

Амалія трохи збільшила швидкість. Потрібно було заманити вершників у нетрі парку, подалі від палацу, а потім доведеться застосувати дар. Це виявилося не так просто. Досі здібності прокидалися самі собою — під дією сильних емоцій, але до цих двох королівських шпигунів Амалія не мала жодних почуттів. Вони просто виконували свою роботу.

Їй знову стали у нагоді прийоми з листа матері. Вчора Сюзон назвала Амалію відьмою. Мабуть, так і є. Їй самій було страшно від того, що вона робить. Спочатку скакун спіткнувся під одним із вершників, потім інший скакун теж підвернув ногу. Обидва їздці опинилися на землі. Їхні гучні прокльони заспокоїли — серйозних травм у жодного немає. Але навряд чи тепер охоронці зможуть її наздогнати. Вона пустила свого коня галопом.

Шлях до проклятої долини пролягав пустельними місцями. За чотири години Амалії не зустрілося жодної людини. Вона вже бачила на горизонті отруйне марево колодязів. З кожною хвилиною воно наближалося, поки нарешті не заповнило все поле видимості. Ось вона — майже невловима хитка мерехтлива грань, що відокремлює безпечні простори — поля і ліси, що залишилися позаду — від проклятої долини, густо вкритої отруйними бузковими випарами. Зараз Амалія перетне цей кордон. Ключ, надітий на палець, вкаже шлях до потрібного колодязя, і Амалія віддасть себе його безодні. Туга знову підступила до серця. Така гірка, така гостра, така безнадійна… Губи шепотіли ім'я коханого, коли Амалія переступила межу…

Вона ще не встигла повністю поринути у марево долини, коли почула тупіт копит за спиною. Хтось із охоронців все ж таки встиг її наздогнати? Амалія різко повернула голову. Серце каменем полетіло вниз…

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно