Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

Починається дощ. На причалі зроблено дорожню розмітку, немов на проспекті. Уздовж нього на сорок п’ять метрів, наче хмарочоси, здіймаються вгору борти суден без ілюмінаторів. Удалині виблискують алюмінієм бараки. Все тихо здригається від роботи великих невидимих механізмів. «Ґрінленд Стар» — це вимерле місто на межі порожнього простору.

Єдине живе — це фігурка, що підстрибує попереду мене. Це Яккельсен. Силует на тлі ліхтарів, безперечно, належить Яккельсену. Перед ним віддалік інша фігура — людина, що кудись прямує. Саме тому Яккельсен петляє. Як і я, він намагається не потрапити на світло. Намагається стати невидимим для того, кого він переслідує.

За мною, здається, нікого немає, тому я трохи сповільнюю крок. Так, щоб, не наздоганяючи двох людей попереду мене, як і раніше рухатися вперед.

Я повертаю за останню вишку. Переді мною — широкий відкритий простір. Площа посеред океану. Єдине світло в півтемряві утворюють окремі високо розташовані лампи денного світла.

Посеред площі, у центрі кількох білих концентричних кіл, горбатий силует великої мертвої тварини — вертоліт «Сікорський» з чотирма вигнутими, обвислими лопатями гвинта. Біля барака хтось залишив маленький візок з пожежним насосом і електромобіль. Яккельсена ніде не видно. Це найбезлюдніша місцина, яку я коли-небудь бачила.

У дитинстві я іноді уявляла собі, що всі люди померли, давши мені ейфорійну свободу вибору в покинутому всіма світі дорослих. Я завжди вважала, що це було моєю найпотаємнішою мрією. Тепер, на цій площі, я розумію, що це завжди було жахом.

Я йду вперед до вертольота, проходжу мимо й опиняюся в смузі слабкого світла, яке набуває темно-зеленого відтінку через ребристе покриття понтонів. Навколо мене так порожньо, що мені навіть не треба боятися бути поміченою.

Край платформи стоять три бараки й навіс. У тіні, трохи осторонь од світла, сидить Яккельсен. На мить мені стає моторошно. Ще кілька хвилин тому він рухався з мавпячою спритністю, а тепер упав. Та коли я кладу руки йому на чоло, я відчуваю, як він розгарячився від бігу й спітнів. Коли я трясу його, щоб привести до тями, я чую дзвін металу. Я залізаю в його нагрудну кишеню. Дістаю його шприц. Згадую вираз його обличчя, коли він запевняв мене в тому, що з усім дасть раду. Я намагаюся підвести його. Але він не тримається на ногах. Йому б двох санітарів і лікарняний візочок. Знявши свою куртку, я прикриваю його. Натягую її йому на лоба, щоб дощ не капав на його обличчя. Шприц я опускаю назад у його кишеню. Треба бути молодшою або, в усякому разі, більшим ідеалістом, ніж я, щоб намагатися прикрашати людей, які твердо вирішили вбити себе.

Коли я випростуюся, я бачу, як від навісу відокремилася тінь, яка зажила самостійним життям. Вона простує не до мене, вона перетинає площу.

Це людина. З маленькою валізою, в розхристаному пальті. Але насправді валіза не маленька. Це людина велика. З такої відстані мені не дуже добре видно. Але цього й не потрібно. Щоб збудити спогад, багато не потрібно. Це механік.

Можливо, я весь час це знала. Знала, що він буде четвертим пасажиром.

Коли я впізнаю його, я розумію, що мені доведеться повернутися назад на «Кронос».

Річ не в тому, що мені раптом стало байдуже, житиму я чи помру. Радше, це тому, що більше немає потреби шукати хоч би які рішення. І річ не тільки в одному Ісайї. Чи в мені самій. Чи в механікові. І навіть не тільки в тому, що є між нами. Це щось більше. Можливо, що це любов.

Коли я йду по причалу, запалюється світло. Немає ніякого сенсу намагатися сховатись.

На вишці навпроти «Кроноса» з’явилась людина. Її фігурка за склом схожа на комаху. Поблизу стає видно, що це через її захисний шолом з двома короткими антенами. На борт тягнуться два шланги — «Кронос» набирає паливо.

Навпроти трапа сидить Хансен. Побачивши мене, він застигає. Він сидів тут через мене. Але він чекав побачити мене з іншого боку. Він не готовий до такої ситуації. Перебудовується він повільно, імпровізатор з нього нікудишній. Він починає загороджувати мені дорогу. Намагається оцінити, наскільки ризиковано робити яку-небудь наступальну дію. У пошуках викрутки я засовую руку до свого поліетиленового пакета. На сходах за його спиною з’являється Лукас. Я простягаю Хансену стислу в кулак руку.

— Від Верлена, — кажу я.

Його рука з мимовільною покірністю, викликаною ім’ям боцмана, хапає те, що я йому простягла. Лукас підходить іззаду впритул до нього. Він одним-єдиним поглядом оцінює ситуацію. Його очі звужуються.

— Ви промокли, Ясперсен.

Він заступає мені прохід по сходах.

— Я виконувала доручення, — кажу я. — Для Хансена.

Хансен намагається підшукати слова, щоб заперечити. Він розтискає кулак, сподіваючись знайти там відповідь. На його великій долоні лежить кулька. Вона розгортається у нас на очах. Це жіночі трусики, маленькі, з мереживами, білі як крейда.

— Більшого розміру не було, — кажу я. — Але я впевнена, що вони налізуть на вас, Хансене. Вони повинні дуже добре розтягуватися.

Я проходжу повз Лукаса. Він не намагається зупинити мене. Він цілком поглинений Хансеном. У Лукаса абсолютно приголомшений вигляд. Так, тяжко йому, бідоласі. Навколо нього суцільні нерозв’язні питання.

Піднімаючись по трапу, я чую, як він відступає і перед цією загадкою.

— Спочатку багаж, — каже він. — Потім кормова лебідка. Відпливаємо за чверть години.

Голос у нього хрипкий, здивований, роздратований і страждаючий.

Знявши промоклий одяг, я сідаю на ліжко. Я думаю про Яккельсена.

Крізь корпус судна відчувається, як зупинили паливні насоси. Як зняли шланги. Змотали троси. Як на палубі готуються до відплиття.

Десь у темряві, приблизно за кілометр звідси, сидить Яккельсен. Тільки я знаю, що він утік із судна. Питання в тому, чи треба мені повідомляти про його відсутність.

Трап піднімають. На палубі коло швартовів займають місця люди.

Я нікуди не йду. Адже, напевно, Яккельсен щось дізнався. Щось у його голосі тоді на палубі, щось у його самовпевненості й переконаності весь час навертається мені на думку. Якщо правда, що він щось виявив, то, напевно, була причина, через яку він хотів дістатися до платформи. Мабуть, він вважав, що те, що повинно бути зроблене, повинно бути зроблене звідти. Отже, можливо, він усе ще може допомогти мені. Хоча, я й не розумію, як і чому. Чи яким способом.

Не чути ніякого гудка. «Кронос» покидає «Ґрінленд Стар» так само анонімно, як і прибув. Я навіть не помітила, як почав