Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

і обережно взяв її обличчя у свої шорсткі долоні.

— Люба богине, я заберу тебе хоч на край світу, коли ти побажаєш того. До стін Академїі мені не підступитися, та якщо ви не проти тривалої прогулянки, то я приведу вас туди, куди щити Аматерасу не досягають.

— Я безмежно ціную твою поміч, — відповіла Рен і, скорившись раптовій хвилі тепла та близькості, торкнулася вітрових губ найлегшим поцілунком.

— Ви вільні забиратися. Та вітер залишиться зі мною, — втрутилася Сансара. — Він зі світу Діоніса, отож має знати, де переховується цей грішник.

— Але я не знаю, пані! — Хамсін розвів руками, і щаслива усмішка, яка не сходила з його обличчя, здавалось, ошелешила навіть Колесо Долі. — І ще я не зможу залишитися з вами, бо… бо цілком належу богині Савітрі з тієї миті, як уплівся в її силу.

Вітрова рука міцно стиснула долоню Рен.

— Захисти Діоніса, чарівна богине. А я допоможу тобі в усьому!.. — прошелестів він.

Рен устигла тільки міцніше перехопити руку Енліля, як її рвонуло з нелюдською силою, і за мить лице Сансари — на диво спокійне — розчинилось у вирі холодних і гарячих потоків, які хльоскали по обличчю.

* * *

Сходило сонце. Горизонт, забарвлений пастелями й туманом, в одному місці проривало яскраве помаранчеве сяйво, яке так нагадувало Рен про Закове волосся. Сонячне світло резонувало з внутрішнім показником щастя й одразу ж викликало бажання усміхатися. Та й причин усміхатись було багато. Зокрема під ногами знову чорніла земля, над головою висіло небо, а серце билося. Рен і Енліль знайшли одне одного поглядами й безмовно захихотіли.

— Ми живі, — у світлих очах хлопця застигло вершинне здивування. Він провів руками по волоссю, і піщинки беззвучно посипалися донизу.

— Живісінькі, — Рен вдихнула на повні груди.

Промені помаранчевого сонця м’яко різонули по очах. Після подорожі з вітром, яка тривала — за відчуттями — кілька секунд, дівчині хотілося лише впасти на землю і не ворушитися, доки не вгамується це ошаліле серце.

Вони опинилися посеред поля. Суха стерня де-не-де була помережана соковитими паростками. Віддалік шуміла дорога. Рен не бачила міста й не знала, в якому воно напрямку, але зараз це не важило. Головне — живі. Головне — майже вдома.

— Вибачайте, швидше і ближче не вдалося, — весело сказав Хамсін, ховаючи руки в кишені широких штанів.

Він виник нізвідки і вочевидь не переживав жодного дискомфорту після подорожі.

— Я не знаю, як тобі віддячити, — відповіла Рендалл цілком щиро.

— Добре використовуй мою силу і захисти Діоніса, — попрохав вітер. — Я мимоволі пов’язаний з тобою тепер, отож надалі ми заодно.

— Це як? — шепнула Рен, оглядаючи Хамсінову фігуру, яка височіла гордим обеліском, на відміну від їхніх — задиханих і стомлених.

— А ти як думала? Утекти від однієї зі Стовпів та ще й на її території — важка це річ! Якби я не влився у твою силу, Рендалл Савітрі, ця Колесо Долі мене б точно захопила, — безтурботно відповів Хамсін.

— І ти тепер не можеш звільнитися? — уточнив Енліль.

— І ти це зробив, щоб врятувати нас? — докинула Рен.

— Не треба драми, моя люба! Я пообіцяв тобі прийти на допомогу — і прийшов. А ми, вітри, хоч і вітряні, та слово тримати вміємо. Та і я ж не вмираю, ну справді! — Хамсін впер руки в боки і життєрадісно розсміявся. — А тепер, богине Рендалл Савітрі, чи ви погоджуєтесь бути зі мною завжди і всюди?

— Це такий ритуал? — уточнила дівчина, сторопіло усвідомлюючи, чим обернувся порятунок від Сансари. — Що я мушу зробити?

— Достатньо відповісти. Та я не відмовлюся від ще одного поцілунку, — вітер розкрив обійми. Його зап’ястя обвивали шкіряні браслети, прикрашені вишивкою, пір’ям і намистинами, зовсім як кулон, подарований Рен.

— Ніколи не чув про такий ритуал, — зауважив Енліль. — А я багато читаю.

— Немає книг про ритуали вітрів, — у голосі Хамсіна майнула зневага. — Ніхто не знатиме вітра з книги. Ніхто не знатиме вітра, якщо він сам не захоче, щоб його знали… То що, Рендалл? — він пробігся пальцями по волоссю, заправляючи жорсткі кучері за пов’язку. — Ти вагаєшся, а я, між іншим, чудовий екземпляр!

— Дякую. Справді дякую тобі, — Рен підійшла до нього зовсім близько і подивилась в очі пісочного кольору: — Якби не ти, Сансара нас убила б.

— Саме так, — підтвердив Хамсін. — Ця панянка змінює свою думку невпинно, бо Колесо повинне завжди обертатись… Але дивися мені, не помри, бо моя сила помре з тобою, — додав вітер. — Мабуть. Взагалі, я не певен — схожих випадків не бачив ще.

— Спробую не помирати, — погодилася Рендалл і усміхнулася. — Поза тим, Хамсіне, друже Діоніса, обіцяю бути з тобою завжди і всюди. Бо тепер я винна тобі два життя.

— Вдячний, — вітер схилив кучеряву голову і розчинився в повітрі, залишаючи по собі тільки теплий, солодкий аромат.

Кулон із пір’їнами, який лежав у кишені Рен, розігрівся, як вогнище, і ще одне вогнище — незриме, та яскраве — зайнялося всередині, десь над сонячним сплетінням. І це полум’я, нове й незнайоме, засвідчило Рендалл одну дуже вагому, дуже цінну річ: нас почують, коли ми покличемо. До нас прийдуть. Нас не покинуть наодинці. Усе це нашіптував їй вітер, поки ранкова прохолода пробігала по тілу, освіжала та впорядковувала думки.

— А чи не піти нам додому тепер? — запропонувала Рен. — Можемо прогулятися. На щастя, сьогодні тепло.

— Аж занадто. Тобі не видається це дивним?

— Я надто втомлена, щоб дивуватись! — потягнулась дівчина. — Ох, як добре, що твоє прокляття знято!

— Я саме хотів про це розповісти. Сансара, вона позбавила мене

іншого ]]> прокляття, — вибачливо всміхнувся Енліль. — У моєму світі… це довга історія, Рендалл. Та сталося так, що моє ліве око осліпло через прокльон недоброзичливця. А тепер я бездоганно бачу, — хлопець повідомив це абсолютно щасливим тоном.

— Отже, вона