Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

У наш час Японія може запропонувати хіба що модель, що ґрунтується на принципі "ефективності". Якщо "економічна ефективність" упродовж багатьох років завдавала комунізму ударів і привела його до краху, то, можливо, тепер, коли ми переживаємо хаос, варто взяти її на озброєння як практичний критерій. Поміркуймо: що треба зробити для підвищення ефективності? Чи народили ми, японці, у повоєнні роки яку-небудь іншу філософію або щось подібне до філософії? Однак ефективність має силу, поки існує спрямованість зусиль. Якщо спрямованість пропадає, то ефективність умить стає безсилою. Так само навіть треновані веслярі нічого не вдіють, якщо човен, зазнавши аварії посеред моря, втрачає напрям руху. Рухатися ефективно в неправильному напрямі — це гірше, ніж узагалі не рухатися. Визначення правильного курсу — принцип вищого ступеня керівництва. Та саме його нам зараз не вистачає. Різко не вистачає".

Аргументація Нобору Ватая була по-своєму переконливою і проникливою. Довелось і мені це визнати. Та хоч скільки я її перечитував, не зміг зрозуміти, чого, власне, він домагається як людина і як політик. Може, тому й питає: що робити?

Ще в одній статті Нобору Ватая торкнувся Маньчжоу-Го, і я прочитав її з глибоким зацікавленням. Він писав, що в другій половині 1920-х років, готуючись до повномасштабної війни з СРСР, імператорська армія розглядала можливість забезпечення особового складу теплим одягом. Оскільки сухопутним військам ще не доводилося по-справжньому воювати в таких надзвичайно холодних районах, як Сибір, то підготовка до бойових дій суворою зимою була невідкладним завданням. Якби прикордонний конфлікт несподівано переріс у справжню війну з СРСР (таке могло статися), то взимку армія просто не була б готова вистояти. Тому при Генеральному штабі утворили групу підготовки до гіпотетичної війни з СРСР, а її відділ матеріального постачання по-справжньому зайнявся спеціальним зимовим обмундируванням. Щоб відчути на собі, що таке холод, співробітники відділу вирушили серед зими на Сахалін і на солдатах бойових частин випробовували якість теплого взуття, шинелей та білизни. Вони докладно вивчили обмундирування тогочасної Радянської армії і навіть військ Наполеона під час російської кампанії. Висновок був таким: "У теперішньому зимовому спорядженні японська армія сибірської зими не витримає". За їхніми прикидками, дві третини солдатів на передовій стали б небоєздатними через обмороження. Їхній теплий одяг було приготовано з урахуванням трохи м'якшої зими Північного Китаю, але навіть його вкрай не вистачало. Передусім відділ підрахував, скільки потрібно овець, щоб пошити теплу форму на десять дивізій (у відділі тоді ходив жарт, що через підрахунок овець нема часу поспати), і склав доповідь з оцінками кількості обладнання, потрібного для переробки овечої вовни.

В Японії явно бракувало овець, щоб вести з СРСР тривалу війну на півночі за умов економічних санкцій і фактичної блокади. А тому, писалося в доповіді, необхідно налагодити в Маньчжурії і Монголії стабільне постачання вовни (а також хутра кроликів та інших тварин) і забезпечити обладнанням її переробку. У 1932 році, відразу після утворення Маньчжоу-Го, туди для інспекції вирушив дядько Нобору Ватая. Йому доручили підрахувати, скільки потрібно часу для організації такого постачання на території Маньчжоу-Го. Це було перше справжнє велике завдання для молодого технократа, що закінчив військове училище за спеціальністю "тилове забезпечення". Узявшись за проблему зимового спорядження, він уважав її моделлю тилового забезпечення і провів повний кількісний її аналіз.

У Мукдені за посередництва одного знайомого він зустрівся з Кандзі Ісіварою,[50] з яким цілу ніч провів за випивкою. Об'їздивши увесь Китай, Ісівара обґрунтовано й гаряче доводив, що повномасштабна війна з СРСР неминуча, а ключ до перемоги полягає у зміцненні тилу або, іншими словами, у швидкій індустріалізації і створенні самодостатньої економіки в новоствореній державі Маньчжоу-Го. Переконував, що для організації сільського господарства і тваринництва, підвищення їхньої продуктивності треба переселяти в Маньчжоу-Го японських селян, але дотримувався думки, що не слід перетворювати Маньчжоу-Го в явну колонію, як Корею і Тайвань, а зробити прообразом азійської держави нового типу. Водночас цілком реалістично визнавав, що врешті-решт Маньчжоу-Го стане базою тилової підтримки у війні проти СРСР, а пізніше — і проти Англії та Америки.

Він уважав, що в Азії тільки Японія здатна воювати із Заходом (цю війну він називав "останньою"), а інші країни зобов'язані їй допомагати заради власного звільнення від гніту західних держав. У всякому разі, серед офіцерів імператорської армії ніхто так сильно не цікавився питаннями тилового забезпечення і не мав такої глибокої ерудиції, як Ісівара. Більшість військових сприймали науку про тилове забезпечення як щось "немужнє", а вважали, що солдат Імператора повинен відважно битися, не думаючи про себе, навіть якщо погано вдягнений, узутий і озброєний. Справжня воїнська доблесть — у перемозі над супротивником, що переважає тебе кількістю та озброєнням. Атакувати ворога стрімко й переслідувати, залишаючи обоз позаду, — тільки таким чином можна здобути славу. Першокласному технократу, яким був дядько Нобору Ватая, така філософія здавалася дурницею. На його думку, починати тривалу війну без тилової підтримки рівнозначно самогубству. Завдяки сталінським п'ятирічкам інтенсивного економічного розвитку Радянський Союз різко підсилив і модернізував свою військову машину. П'ять кривавих років Першої світової війни зруйнували цінності старого світу, а механізована війна докорінно змінила в Європі уявлення про стратегію і роль тилу. Проживши в Берліні два роки в ролі військового аташе, Йосітака Ватая добре це засвоїв, а от більшість японських офіцерів усе ще п'янила перемога в російсько-японській війні.

На батьківщину Йосітака Ватая повернувся цілком зачарований чіткою логікою і світоглядом Ісівари, його харизматичною особистістю. Їхня дружба тривала й після повернення Ватая в Японію. Ватая кілька разів відвідував Ісівару в Майдзуру, куди того через кілька років перевели з Маньчжурії командиром фортеці. Ретельна доповідь Ватая про розведення овець і переробку вовни в Маньчжоу-Го, подана в Генеральний штаб відразу після повернення, дістала високу оцінку. Однак унаслідок болісної поразки біля Номонхана 1939 року і посилення економічних санкцій Англії та Америки військове командування поступово звернуло свій погляд на південь, а діяльність групи, зайнятої підготовкою до війни з СРСР, зупинилася на півдорозі, але її доповідь з висновком, що "за нинішнього рівня оснащення військ воювати взимку з радянською армією неможливо", зіграла свою роль у тому, що військові дії біля Номонхана на початку осені швидко скінчилися й не переросли у велику війну. Коли подули осінні вітри, Імператорська військова ставка, що завжди дорожила престижем армії, на диво легко вийшла з війни й після дипломатичних переговорів віддала монгольським і радянським військам частину безплідного степу Хулунбуїр.

Навівши у своїй статті спочатку цей епізод, почутий від покійного дядька, а потім спираючись на ідею про роль тилового забезпечення, Нобору Ватая перейшов до геополітичних міркувань про регіональну економіку. Але мене більше зацікавило те, що його дядько-технократ колись служив у Генеральному штабі й мав стосунок до Маньчжоу-Го та конфлікту біля Номонхана. Після війни він потрапив під чистку, організовану окупаційними військами на чолі з генералом Макартуром, позбувся права займати державні посади і на деякий час усамітнився на своїй батьківщині, у Нііґаті. Та коли указ про чистки був скасований, його вмовили податися в політику. Від консервативної партії він двічі обирався до палати радників, а потім — до палати представників.

На стіні його кабінету висів сувій з каліграфічним написом Кандзі Ісівари. Яким він був депутатом і що робив як політик, я не знаю. Одного разу займав посаду міністра, напевне, користувався великим впливом на своїй батьківщині, але політичним лідером національного масштабу не став. І от тепер його політичні здобутки дісталися його племіннику — Нобору Ватая.

Я закрив папку з досьє, сунув її в шухляду стола й, заклавши руки за голову, неуважно поглядав з вікна на ворота. Незабаром вони відчиняться і з'явиться "мерседес" Цинамона, як завжди, з "клієнткою". Мене пов'язувала з ними пляма на щоці. Вона ж з'єднувала мене з дідом Цинамона (батьком Мускат). Діда Цинамона з лейтенантом Мамія пов'язував Сіньцзін, а Мамію з провидцем Хондою — спеціальне завдання на маньчжурсько-монгольському кордоні. З Хондою ми з Куміко познайомилися через родину Нобору Ватая. З Мамією нас поєднували колодязі: його — у Монголії, мій — у саду "садиби". Колись там мешкав командир японського експедиційного корпусу в Китаї. Усе це утворювало своєрідне замкнуте коло з довоєнною Маньчжурією, Китаєм і війною під Номонханом 1939 року в центрі. Я не міг збагнути, з якого дива нас з Куміко затягли в це коло історичні причини й наслідки. Адже все це сталося задовго до нашого народження.

Я сів за стіл Цинамона й поклав руки на клавіатуру. На пальцях ще залишилося відчуття з того часу, коли я спілкувався з Куміко. Напевне, Нобору Ватая стежив за нашою розмовою і намагався щось із неї дізнатися. Адже не з людської доброти він нам її влаштував. А можливо, він зі своїми людьми, підключившись до Цинамонового комп'ютера, хотів проникнути в нього й вивідати таємниці "садиби". Та це мене не турбувало. Бо глибина комп'ютера — це глибина душі самого Цинамона, і їм не дізнатися її незглибимості.

Я зателефонував у контору Усікави. Він був там і відразу взяв слухавку.

— О, це ви, Окада-сан? Як добре, що вчасно подзвонили. Я тільки що, хвилин десять тому, повернувся з відрядження. Їхав з аеропорту Ханеда на таксі, по дорозі потрапив у здоровенний затор, часу обмаль, забіг забрати папери і рушу далі. Навіть таксі не відпустив. Удало вибрали час. Як задзвонив телефон, я подумав: "Хто ж це такий щасливчик?" Так чим же я, негідний Усікава, можу вам прислужитися?

— Чи не можна сьогодні ввечері поговорити по комп'ютеру з Нобору Ватая? — запитав я.

— Із сенсеєм? — стишеним голосом, обережно перепитав Усікава.

— Так.

— Не по телефону, а через комп'ютер? Як з Куміко-сан?

— Саме так, — сказав я. — Бо, гадаю, так буде простіше для обох.