Юрій Корнійович Смолич - Прекрасні катастрофи

Дорогі приятелі погомоніли ще часинку, згадали свої шкільні витівки, бігцем перебігли останні сорок років їхнього життя й на прощання так потрусили один одному руки, що мало не потрощили суглобів. Сер Грегор дав серові Прайсові ще й про всякий випадок дружнього листа до губернатора Пенджабу.

Губернаторів «ролс-ройс» за дві хвилини приставив сера Овена по спорожнілих вулицях до готелю «Британія».

Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері й сер Олівер Вебенс лягли спати спокійно, цілком заспокоєні й за свою долю, і за долю Британської імперії.

Не менш спокійно заснув цієї ночі й старий лікар Нен-Сагор. Повітря рідної країни перетворило його, вдмухнувши в його члени радість і енергію, але воно ж і зморило його: він спав, як молодий.

Спали міцним сном контрабандистів і Думбадзе з Коломійцем: за цілість їхньої контрабанди вони не дуже турбувались, бо цією контрабандою були вони самі.

Не спала довго лише місіс Ліліан. Вона виходила з готелю, як стемніло, і довгий час самотньо бродила по тихих вулицях настороженого міста. Вона заговорювала до людей і спинялася біля кожної купки випадкових перехожих. Військовий пікет розганяв ці купки, і тоді разом із іншими поспішала місіс Ліліан ухилитися від солдатських стусанів.

Не спав ще й горбань Сю. Він умостився біля письмового столу й друкував, друкував безперестанку довгі нескінченні сторінки, — очевидно, кореспонденцію своїх патронів. Коли він почув, що місіс Ліліан повернулася з своєї прогулянки, він замкнув свою машинку і взявся до пера. На клаптику паперу з готельного блокнота він написав кілька рядків — навмисне зміненим і покаліченим письмом — і не підписав своїм прізвищем.

Хвилин з двадцять він ще ходив туди й назад по своїй кімнаті, не наважуючися зробити з цією запискою те, що йому було треба з нею зробити. Він перечитав її кілька разів, і руки йому при тому злегка тремтіли.

Нарешті старий горбань Сю наважився. Він відчинив двері й вийшов до коридора. На порозі він зняв черевики й пішов у самих шкарпетках по холодних мозаїчних плитах.

Як гімназист п’ятого класу на своєму першому любовному побаченні, горбань Сю перелякано скрадався коридором. Кожні три кроки він спинявся, глибоко зітхав і прислухався. Аркушик з готельного блокнота він тримав, міцно притиснувши до грудей.

Перед дверима місіс Ліліан Альберт Сю спинився. Тут, за поворотом коридора, були сутінки, і серце Альбертові Сю колотилося спокійніше: сутінки заспокоювали його. Озирнувшись ще раз, як недійшлий злочинець, він нахилився до землі й тихо просунув свою записку під двері у вузьку щілину. Потім Альбіт Сю зірвався і, як меткий хлопець, майнув коридором до себе. Він гучно грюкнув дверима й нарешті спокійно передихнув.

Готель спав. Спали 3 сер О, посапуючи й тихо мріючи про могутність Британської імперії. Спав Нен-Сагор, щасливий опинитися знову на батьківщині. Спали Думбадзе з Коломійцем, трохи непокоячись у сні недозволеним своїм вчинком. Спала вже й місіс Ліліан, утомившись після своєї прогулянки розбурканим містом.

Не спав тільки Альберт Сю. Він знову сів до своєї машинки й стукав, стукав на ній — очевидно, марудну кореспонденцію своїх трьох патронів.

Завтра військовий аероплан має перенести його, старого клерка Королівського медичного товариства, разом з усіма через всю Індію, навскоси через усю країну розбурканого народу. Лани і згір’я простилатимуться під його ногами, міста й селища поставатимуть з-за обріїв. 319 046 580 чоловік населення п’ятнадцяти англійських провінцій та п’ятисот шістдесяти двох тубільних держав, можливо, зведуть голови догори й проводитимуть поглядом його аероплан.

Альберт Сю зітхнув і заснув.

…А літак лине й лине на північ — через Бомбей, Хандеш, Гунджбрат, через Раджпутан, через Тар, через цілий Пенджаб, минає бурхливу революційну столицю північного Пенджабу — на червону дошку революції вписаний Пешавар, — минає, бо боїться, і все лине туди, до’військового аеродрому в цьому обивательсько-незначному містечку Мардан, але такому важливому для англійського мілітаризму тут, на самісінькому кордоні привабного англійському окові Афганістану, всього за якихось сто кілометрів від куди важливіших територій — від південних кордонів радянських земель…

Літак минає простори розбурканої революцією країни, лине в тихий оазис індійського знахаря, що обіцяє світові оновлений світ, він бачить уже широкий плац Марданського аеродрому — широкий озброєний плац, майбутню базу повітряно-військових операцій англійського мілітаризму в його вимріяному імперіалістичному наскокові на Країну Рад.

Пильнуй, Індіє! Радянський Союзе, будь напоготові!

15

Нарешті авто рушило. 3 сер О замотали свої шарфи.

Марданський аеродром лишився позаду. Позаду лишилися й військові казарми, позаду лишилися й нужденні халупки кашмірських вівчарів. Автобус з Нурі не був прудкий, але двадцять кілометрів на годину не були й для нього рекордом.

— Чи далеко нам їхати машиною? — поцікавився сер Овен Прайс.

— О ні, сер, тільки тридцять кілометрів, — відповів Яма.

Індієць Яма зустрів подорожніх разом із цією машиною, призначеною перевозити від урядової автостанції Мардан до Нурі хворих до Нен-Сагорового санаторію. Поява Ями біля авто дещо злякала першої хвилини сера Прайса і його товаришів. Яма, всупереч пересічному індійському типові, був рідкісний велетень, мало не два метри на зріст, його смугляста, майже чорна шкіра якнайбільше пасувала до таких могутніх форм. Високий, стрункий і молодий, він стояв біля авто, як символ могутності країни, як емблема її потенціальних здатностей.

Тепер у машині, зайнявши місце за шофером, він заслоняв подорожнім цілий світ своєю широкою спиною. Це знову було як символ: індійська спина застувала очі англійським мілордам.

— Мій найперший асистент, — представив Яму Нен-Сагор.

— Тридцять кілометрів? — злякалися всі троє ескулапів. — І ви кажете, що недалеко!

— Я так гадав, — посміхнувся темношкірий велетень, — ми тут звикли не зважати на таку відстань, як десяток кілометрів.

— Майте на увазі, — Є додав Нен-Сагор, — що ми маємо їхати зовсім дикою країною: від Мардана до Нурі немає й одного населеного пункту, тільки дикі чагарники, скелі та табуни диких сарн.

Сер Освальд Кеммері сполохано заметушився: