Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Я раб, я нікчемніший за собаку, — покірно сказав Саклаб, — але за моє довге життя я ніколи нікому не зробив зла.

Субудай нахмурився.

— Візьми блюдо, неси за мною! Субудай-багатур хоче молитися.

Шкутильгаючи і віддихуючись, старий полководець вийшов і зупинився біля юрти. Він ще звечора віддав війську наказ: «Вранці після першого півня вишикуватись на рівнині позад горбів».

Вершники їхали по всіх напрямках, деренчали ріжки, стукотіли барабани, лунали крики воїнів, що підганяли коней.

Перед юртою коло багаття сиділо двоє старих шаманів у високих шапках, кошлатих шубах шерстю наверх, увішаних брязкальцями. Помітивши полководця, шамани завили, вдарили в бубни і, пританцьовуючи, пішли по колу біля вогню.

Субудай дав останні розпорядження:

— Юрти, килими і повстини тут покинути! Ти, Чубугань[157], поїдеш разом з в’ючними кіньми. Візьми з собою моїх трьох барсів, півня і старого Саклаба, та наглядай за ним. Чи не збирається він сьогодні втекти до своїх урусів… Коней!

Тургауди привели коней; двоє з них були змінні інохідці і шестеро в’ючних. Вони везли важкі шкіряні сакви. Говорили, нібито в цих саквах Субудай возив зібране ним золото.

Субудай підійшов до бурого кошлатого молодого в’ючного коня і подав знак Тургауду. Двоє вхопили коня за повід, стали його погладжувати і підвели до багаття. Саклаб стояв тут-таки з блюдом рису. Субудай брав здоровою лівою рукою жмені рису, кидав у вогонь і протяжно молився:

Слухай, мій пане, червоний вогонь Галай-хан! Батько твій — кремінь дрібний, Мати твоя — гартована сталь, Тобі приношу офіру: Жовте масло ківшем, Чорне вино чашкою, Черевний жир рукою. Принеси нам щастя, Коням — силу, Руці — влучний удар!

Обидва шамани повторювали заклинання Субудая і поволі били в бубни. Коли полководець скінчив, шамани вхопили блюдо з рисом з Саклабових рук і, сівши на землю, почали, голосно плямкаючи, жадібно пожирати рис.

Субудай вийняв вузький ножичок і зробив надріз на плечі бурого коня. Той забився, темна кров потекла по шовковистій шерсті. А Субудай, міцно вчепившись рукою за холку, припав губами до пораненого місця, висмоктуючи кров.

Тургауди стояли не рухаючись і шанобливо спостерігали, як полководець перед важливою битвою насичувався гарячою кінською кров’ю.

На горб піднявся воїн у залізному шоломі і сталевих латах. Він весь до брів був густо вкритий курявою. Його важко було впізнати. Субудай одірвався від бурого коня. На обличчі його, забрудненому кров’ю, блищало кругле допитливе око.

— Хто ти, багатуре?

Воїн приклав долоню до відкритої рани коня і мокрою від крові рукою провів по одягу Субудая.[158]

— Річ не міцна, хазяїн довговічний! Порох наверх, масло всередину! Я Джебе-нойон!

— Де уруси?

— Близько, зовсім близько! Скоро будуть тут… Мої сотні стикаються з ними і тікають, заманюючи сюди… Я з трьома сотнями стежу за Мастислябом… Він з своїм загоном їде спереду… Я хочу взяти його живцем!

— Сам не попадись йому в лабети!

Субудай сів на буланого інохідця. Поперед нього рушили вряд три монголи. Середній тримав рогатий бунчук з п’ятьма кінськими хвостами. Субудай поволі спустився з горба на рівнину, де чекала сотня тургаудів. Далі на випаленому степу з’їжджалися густі юрби вершників.

Розділ тринадцятий
БИТВА ПОЧАЛАСЬ

… Не встигли уруси зібратися для битви, як татари напали на них у великій кількості, і билися обидві сторони з нечуваною мужністю.

(Ібн ал-Асир)

Першим показався на яристих берегах Калки галицький кінний загін князя Мстислава Мстиславовича Удатного. За ним прискакали половецькі вершники воєводи Яруна. Мстислав побачив широке коло покинутих татарами закурених юрт. У багатьох лежали килими і повстини, мішки з зерном, а в вогнищах попіл був ще теплий.

— Татари втекли звідси, як зайці, — говорили дружинники. — Де ж ми їх наздоженемо? Чи довго ще тягтись у спеку за смертю?

Князь Мстислав Удатний мав великий воїнський досвід — він усе життя провів у ратних справах, бився за кого завгодно, аби тільки знайшлася пожива. Він не зрадів від покинутого татарами табору, — не табір, а самі татари повинні були опинитися в його руках. Хоча Мстислав оголосив зупинку, але наказав загонові швидше готуватися до бою і надіти кольчуги. У розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з волинцями. Нетерплячий воєвода Ярун так само вирушив з своїми половцями, щоб якомога швидше захопити втомлених, як всі вони гадали, знесилених татар.

Незабаром від князя Данила прискакав гонець:

— Татари зовсім близько! Татари тут! На горбах видно їхніх розвідників… Бачачи нас, вони ховаються… Що робити?

Князь зажадав свіжого коня. Дружинники підвели трьох