Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

малюнки. Траплялися стилізовані зображення людей, левів, ящірок, плетених з чорного інджукового шнурка.

Вони прострілювали кожну халупку, від платформи до крутих дахів, — мало хто міг причаїтися за рогом і випустити стрілу з отруйним наконечником. Тоді б навіть не почули зойку. Однак цікавість перемогла, — Джо вирішив зазирнути в уже прострелену хатину.

Під платформою побачив отвір у. підлозі, до якого вела плетена драбинка. Піднявся і опинився у незатишному темному приміщенні, стіни і балки якого вкривав товстий шар кіптяви. Суцільної стелі хата не мала, лише в окремих місцях на поперечних балках лежали бамбукові жердини. Кімнати відмежовувалися циновками.

На втрамбованій глиною, піском і золою підлозі у різних кутах стояло три кухонні вогнища, в кожному з яких лежало по три камені. Вони і служили підставкою для посуду. На каменях стояли білі, із слабо випаленої глини жбани з плескатим дном, чечевицеподібним тілом та вузькою горловиною. На кожному — багатий глибокий орнамент.

Джо сипнув на долоню з невеличкого жбанка, нюхнув — це виявилися зернятка чорного перцю. А у другому, ще меншому, знайшов корицю. Це були б чудові спеції для свинини, яку вже готував на березі Гренд Доулд. Так, саме про це тоді подумав Джо…

М’ясо смажилося на багатті. А поруч Доулд складав у білу знайдену в якійсь халупці тканину густо посипані сіллю і товченим перцем, що приніс Джо, шматки рожевого сала. Лейтенант вихваляв майстерність Доулда, бо й справді свинна туша була розроблена з неабияким вмінням. Їм, голодним і наляканим, запах смаженини нагадав домівку і усі наввипередки вихваляли розпашілого Гренда. Тоді НІХТО навіть не подумав про те, що плем’я туземців тримало на обійстях свиней, що властиве тільки християнам. Вони були молоді, і їх так мало тоді цікавили конфесійні проблеми.

… Знову петляли непрохідними заростями тропічного лісу, йшли один за одним ледве вловимою серед густого різнотрав’я стежкою.

Ніколи більше Джо Ероут не погоджувався, коли говорили, що джунглі мовчать. Е, ні, це казочка для сопливих. Він переконався на власній шкурі, що у тропічних непрохідних хащах душа і тіло кожного зайди оголяється безмежно. Його більше не захищає ні щит освіти, ні лати самовпевненості, ні шолом зверхності. Все це безжалісно здирається разом з сорочкою, якщо можна сказати так про залишені лахміття, які вдалося зняти з колючок. Жорстокий опір лісу не поширюється тільки на тих, хто тут вдома. А вони були непрошеними…

Важко долався кожен метр. Вологе повітря давило, чіплялося за плечі, відбирало здатність тверезо міркувати. Розпечений мозок хотів одного — аби, до чортової матері, усе це закінчилося, аби швидше вистріляти до останньої кулі. Очі застилав червоний морок, руки аж судомило від бажання випустити автоматну чергу по дикунах, котрих треба ще знайти. Кількагодинний марш-кидок доводив до нестями.

І коли їх загін, нарешті, вперся у земляний вал, вдвічі вищий за зріст людини, і став перед важкою хвірткою, за якою через вузький прохід-коридор можна було трапити до селища туземців, ніхто вже не реагував ні на що. Аби швидше…

Висадили гранатою хвіртку і кинулися поливати вогнем усе, що рухалося, вискакувало з ветхих халупок, обшитих циновками. Навіть крізь вогонь пробивалося шипіння: швидше, ш-ш-вид-ше-ШЕ!

… Старий Джо Ероут відкинувся на спинку крісла так різко, що воно жалібно заскавуліло, тоненько, майже по-дитячому. Правицею потер груди — печуть і чують, що то не крісло скрипить, — так плакали там, у джунглях, діти і жінки.

Джо заплющив очі. Він розповів синові, як побачив тоді у храмі Доулда з браслетом. А тепер чітко, наче не минуло з тих пір майже п’ятдесят років, бачить те, що не розповів, бо не надав цьому значення.

Вони знищили, спалили рід християн-батаків. УБИЛИ ЄДИНОВІРЦІВ!

… Джо ногами, взутими у добротні шкіряні черевики, прокладав дорогу в глибину храму, туди, де стояв спиною до нього Доулд. Доводилося відпихати легкі тіла, пошматовані кулями. Ступав по такій же червоній, як індонезійська земля, підлозі, липкій і слизькій од крові. Тіла розстріляних християн лежали скрізь і заважали Ероуту швидше дістатися Доулда.

Батаки знали — їх прийшли знищити. Тому зібралися у церкві Господній, бо за християнським звичаєм звідти найшвидше можна було вознестися на небо. І з молитвою до Матері Божої зустріли смерть. Душі їхні ще витали під голим, позбавленим усіляких прикрас, склепінням, яке увінчувалося одним потемнілим від часу великим дерев’яним хрестом. Вони лежали і дивилися на хрест відкритими мертвими очима… у вічній молитві… (Саме тоді Джо задер голову і побачив, куди дивилися засклені очі убитих).

Джо Ероут хапнув повітря — далі він розповів синові усе, як було, до появи великої червоної бульбашки на губах конаючого раджі марга. Тоді ще почув тріск спаленого дерева і встиг припідняти голову — його накрило вогнем палаючого хреста.

… Чи сказав він своєму хлопчикові, що на нього тоді впав палаючий хрест? Не пам’ятає…

Потім, у шпиталі, місцеві перекладачі розповіли, що у тоба-батаків сильно розвинутий тотемізм.[19] Очевидно, лева із вишкіреною пащекою, що прикрашав скіпетр раджі, вважали родоначальником їхнього марга.

Про значення лева на браслеті старий Ероут збирався розповісти синові, як тільки він потелефонує. Однак замість дзвінка прийшла домовина з тілом Теда.

… Яку годину поспіль сидить старий Джо, згорбатілий, з головою, втягнутою в опущені плечі, і відчуває, як на нього падає вогненний хрест по-о-овіль-но-о-о, пригинаючи пекучим диханням додолу. Підвести голову несила, — лише мертві можуть спокійно дивитися на тамте падіння. І куди б не відсовувався, не відходив Ероут, скрізь його давить ниць, пече вогнем у грудях.

Давно лежить