Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

— Меріем! — прошепотів він. — Моя маленька Меріем! Чи можу я просити дозволу називати вас «моя маленька Меріем»?

Дівчина подивилася на нього широко розплющеними очима. Але він був у затінку. Вона тремтіла, але не забирала руки. Чоловік обійняв її і пригорнув.

— Я люблю вас! — прошепотів він.

Вона не відповідала. Вона не знала, що казати. Вона нічогісінько не знала про любов. Навіть уявлення не мала, але знала, що дуже добре, коли тебе люблять, хоч би що Це означало. Гарно, коли люди добре ставляться одне до одного. Вона в житті бачила дуже мало добра й уваги.

— Скажіть, — наполягав він, — що ви мене теж любите.

Їхні вуста наблизилися одні до одних і майже діткнулися, коли перед її внутрішнім зором несподівано з’явився Корак. Вона побачила Коракове обличчя зовсім близько, відчула палкість його вуст і вперше в житті збагнула, що таке любов, бона м’яко вислизнула з Морісонових рук.

— Я не певна, — сказала вона, — що люблю вас. Давайте зачекаємо. Часу у нас достатньо. Я ще надто молода, щоб одружуватись, і не певна, що буду щаслива в Лондоні чи Парижі, — радше вони мене злякають.

Як легко і природно вона пов’язала любовні стосунки зі шлюбом! Пан Морісон був переконаний, що не заводитиме мови про шлюб. А тут вона каже, що не певна, чи любить його! Це його збило з пантелику. Неймовірно, щоб маленька дикунка сумнівалася в своїх почуттях до шляхетного Морісона Бейнса.

Спала перша хвиля пристрасті, й до пана Морісона Бейнса знову повернулася здатність логічно мислити. Початок виявився нікудишній. Треба було перечекати і підготувати її для прийняття такого рішення, яке б дозволило оволодіти нею. Квапитись непотрібно. Він задивився на профіль дівчини в сяйві великого тропічного місяця. Пан Морісон Бейнс подумав, що «не квапитись» буде не так і легко. Дуже вона звабна.

Меріем підвелася. Кораків образ переслідував її.

— Добраніч, — сказала дівчина. — Шкода було б залишати цю прекрасну країну. — І вона всеосяжним жестом окреслила зоряне небо, широку рівнину, висріблену сяйвом великого місяця, темряву неподалік, у якій вгадувалися джунглі. — О, як я люблю її!

— Лондон ви полюбили б ще більше, — переконано сказав він. — А Лондон — вас. Ви були б окрасою будь-якої європейської столиці. Світ був би біля ваших ніг, Меріем.

— Добраніч, — повторила вона і пішла.

Пан Морісон дістав з портсигара цигарку, пустив тоненьку синю цівку диму до місяця і усміхнувся.

Меріем і Бвана саме сиділи на веранді, коли побачили вдалині вершника, що мчав до них. Бвана, приставивши долоню до чола, здивовано вдивлявся в нього. В Центральній Африці чужих буває дуже мало. Бвана знав усіх чорношкірих на сотні кілометрів довкола. Якби в цих краях з’явився білий, його, Бвану, зразу повідомили б. І то про кожен крок прибульця, і що, і скільки вполював, і в який спосіб, — Бвана не дозволяв полювати з допомогою ціаністої отрути чи стрихніну, — а також про те, як він поводиться з слугами. За наказом англійця кількох європейців було відправлено назад на берег за жорстоке поводження з їхніми чорношкірими, а одному, особливо славному в Європі мисливцеві, Бвана наказав ніколи більше не повертатися, — коли дізнався, що мисливський трофей — чотирнадцять левів — той завдячує отруєній принаді.

Тому всі справжні мисливці і всі тубільці любили й поважали його. Слово Бвани було законом там, де досі не було жодного закону. Від одного узбережжя до іншого кожен міг би і допомогти мисливцям — друзям Бвани, і легко завернути небажаного зайду.

Але про цього гостя ніхто не попереджував. Бвана поняття не мав, звідки вершник узявся. Проте, як ведеться у всьому світі, чемно вийшов назустріч, вітаючи, перш ніж високий, добре збудований і чисто поголений блондин років тридцяти зійде з коня. Обличчя здалося Бвані дуже знайомим, лише ім’я ніяк не пригадувалось. Новоприбулий, судячи з вимови й зовнішності, був шведського походження. Поводився трохи брутально, але відверто, чим справив на англійця добре враження, бо той був радий усякому гостеві в цій дикій стороні і приймав кожного, не задаючи жодних запитань, аби лише гості не зловживали його дружбою і гостинністю.

— Дуже дивно, що ви дісталися сюди без попередження, — сказав він, проводячи гостя до конов’язі. — Мої друзі-тубільці завжди інформують про свій приїзд.

— Це, напевне, тому, що я прибув із півдня, — відповів гість. — Упродовж багатьох днів шляху мені не трапилося жодного селища.

— Так, на південь від нас ніхто не живе, — сказав Бвана. — Відколи Ковуду залишив наші терени, на сотні кілометрів там не знайдеш жодного тубільця.

Бвана був здивований, що білий спромігся сам-один з півдня пройти неприємними і непролазними джунглями. Наче читаючи думки співрозмовника, гість озвався.

— Я поїхав туди з півночі трохи пополювати, — сказав він, — і збився з дороги. Мій провідник, єдиний із усіх «сафарі», хто раніше там бував, несподівано захворів і вмер. Ми не могли знайти тубільців, які нас провели б, і тому просто верталися, тримаючи напрямок на північ. Місяць харчувалися лише тим, що вдавалося вполювати або зібрати. Ми й гадки не мали, що десь тут поблизу може жити білий, і вчора ввечері розбили табір. біля джерела на узліссі. Вранці я пішов на полювання і побачив дим з вашого комина, після чого послав свого зброєносця назад у табір з доброю звісткою, а сам поїхав сюди. Звісно, я чував про вас — хто в Центральній Африці вас не знає! — і був би дуже радий, якби ви дозволили: мені тижнів зо два спочити і пополювати в околицях.

— Прошу дуже, — відповів Бвана. — Перенесіть табір до річки, де стоять мої люди, і чуйтеся, як удома.