Чарлі Джейн Андерс - Усі птахи в небі (ЛП)

— Не торкайся до неї, — сказала Кармен, поринувши ще глибше в підвал, і не удостоївши агонізуюче металеве лице другим поглядом.

— Чому ні? — Патриція поспішила її наздогнати.

— Просто вона розпечена, — сказала Кармен. — Це піч.

Пічна кімната тяглася у темряву, виходячи за межу зовнішньої стіни будинку, і незабаром Патриція опинилася у загальній чорноті, ідучи вперед навіть без слабкого сяйва з печі, щоб щось бачити. Вона рухалася по звуку голосу Кармен.

Підлога стала нерівною, загромадженою якимись виступами або фрагменти металу. Вирваними комп'ютерними деталями, або жорсткими камінцями. З кожним кроком підлога ставала більш хижою і зухвалою, ніж раніше, і це відчувалося навіть через підошви пристойного взуття Патриції.

— Зніми взуття і викинь його, — наказала Кармен, — або твої ноги будуть порізані на шматки.

Патриція захвилювалася, адже кожен крок був схожим на наступ на ножі. Але вона скинула свої черевики, один, а потім інший, і відкинула їх убік. Вона почула звук зубів, що пожирали її черевики, жуючи і скрегочучи. Як тільки вона стала босою, то відчула, ніби йде по добре доглянутому газонові. Але все таки вона не могла ані бачити, ані чути якихось ароматів. Проте коли вона стрімко пішла вперед, почувся звук сирени, який перейшов у плач дитини, коли вона наполовину сповільнилася. Патриція почала рухатись на звук, який здавався тим жалюгіднішим і безпораднішим, чим ближче вона підходила, але Кармен схопила її за руку і сказала:

— Ігноруй.

Кармен потягнула Патрицію в іншому напрямку, і вони підійшли до пульсуючого джерела крові, але пройшли повз нього. Незабаром Патриція відчула, що її ноги занурюються в землю — трохи більше з кожним кроком, і почала відчувати трави або щось подібне навколо її щиколоток, в той час як її ноги ступали по чомусь на зразок пухкого грунту.

Через кілька кроків Патриція занурилася у пухкий дерн до середини ікор. Пахло чимось солодким, як сто різних квіток в одному букеті, змішані зі свіжим запахом мішків з тростинним цукром у старій пекарні. Така солодкість, яка заспокоює, нудить і додає апетиту — все відразу. Запах зміцнювався, поки Патриція робила кроки вперед, а тим часом земля під ногами ковтала її ікри кожен раз вище, поки вона йшла.

— Все, — сказала Кармен поруч. — Просто дозволь цьому статися. Продовжуй йти вперед. Мені тут треба виконати одне доручення. Я скоро наздожену тебе.

Патриція почала було протестувати, але одразу зрозуміла, що опинилася одна в темряві з багатим цукристим ароматом у місцевості, яка ковтала її дюйм за дюймом.

Вона захотіла повернутися і відновити той стан, з якого це почалося. Але одразу зрозуміла, що це не спрацює — це було одне з тих заклять, де ти або рухався вперед, або губився назавжди в темряві. Вона навіть не думала, що це тест, чи просто дивний ритуал, або прохід на шляху до чогось іншого. Заклинання було настільки велике і складне, як якесь царство.

Патриція зробила ще один крок, і на цей раз заглибилася до середини стегна, а — трава, — або те, чим це було, стала царапкою і жорсткою. Солодкість ставала п'янкою, як ладан, змішаний з чимось наркотичним.

Вона пішла вперед і вниз, дозволяючи траві сягнути сідниць, потім талії, потім тулуба та плечей. Нарешті вона опинилася в траві по шию, і лише її голова плавала у запашному цукристому повітрі. Інстинкт змусив Патрицію глибоко вдихнути перед її наступним кроком, але Патриція довіряла Кармен більше, ніж будь-кому іншому. Вона ступила ногою вперед і не знайшла нічого, крім вільної сирої землі.

Патриція зробила ще один, останній, крок, і її голова опинилася серед гострих запашних стебел кольору скла чи чогось подібного, від яких вона відхиляла обличчя.

Сильно пахнучі кістки та об'їдки оточили її повністю. Її ноги торкнулися чогось твердого, а потім щось нахилилося, пішло боком. Вона зрозуміла, що перебуває в коробці. Вона відкрила очі, нічого не відчуваючи, і побачила себе всередині контейнера з запашною та підгниваючою їжею, який випорожнювався на вантажівку. Хтось бачив, як вона борсається посеред цього сміття і кричить.

Вона вибралася з вантажівки, а робітники та менеджер ресторану — жінка в теплому рожевому пальто — повитріщалися на неї: дівчину, покриту ресторанними відходами, які більше не пахли солодким взагалі. Вона не знала, чи це відбувається реально, не знала міста, в якому вона була, її одяг був знищений, і вона була до того ще й босою, і не могла витримати, дивлячись на власні брудні ноги. Вони всі кричали на неї, але вона не могла зрозуміти, про що вони говорили. Вона вибігла із затишного закутку за рестораном і попала на велику вулицю, де на неї всі почали дивитися.

І тепер у неї була лише одна думка: я повинна зникнути з їхніх очей.

Навкруги все було занадто яскравим і відтіненим яскраво-синім, ніби одночасно був полудень і сутінки. Вона підняла очі, щоб побачити, де знаходиться сонце, але все небо було надто яскравим, щоб на нього дивитись, і засліплювало їй сітківку.

Це був не перший випадок, коли Патриція опинялася в незнайомому місті, де нікого не знала, і не мала ні грошей, ні володіння мовою. Відсутність взуття і смердюче сміття не було великою проблемою, але вона відчула, що паніка краде у неї дихання. Вона потрапила в пастку, тут було забагато людей, і куди б вона не пішла, всі дивилися