Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

">[21], якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.

— Дякую, цього досить, — сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: — Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.

За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті — насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим — бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого — парчевим покровом.

Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани — жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, — а в кого їх нема? — то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.

Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово — якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися — чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.

Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.

Зламана шпага Шевальє де ла Прері

Коли на початку XIII сторіччя Рудольф Габсбург наказав зруйнувати в Тюрінгії до шістдесяти замків своїх, за теорією отця Жозефа, колег по фаху — лицарів-розбійників, — то виявилося: на руїнах надзвичайно добре росте одна рослина з родини хрестоцвітних, звана Isatis tinctoria, або ж синильник фарбувальний. Ця рослина, що сягає шести стіп заввишки, гілляста, сизувата, з листом унизу ланцетовидним, а вгорі стріловидним і довгастими чорно-бурими стручками, після згаданих рішучих заходів Рудольфа Габсбурга дуже швидко стала в Тюрінгії посівною, на превелику вигоду всім верствам тамтешнього населення, бо синильник фарбувальний, як можна прочитати в учених книжках, дає унікальний синій барвник — за тих часів дослівно унікальний, бо інших синіх барвників люди не знали. У своїх уславлених «Записках про галльську війну» Юлій Цезар між іншим зазначив, що британські воїни перед боєм намазуються синильником, аби здаватися страшнішими, і цим наробив сорому британцям на дві тисячі років, бо французи й досі глузують зі своїх острівних сусідів: «Коли ви ще мазали писки синім, наші предки, тоді поділені на бельгів, аквітанців та кельтів, або ж галлів, від яких ми успадкували славнозвісну галльську дотепність, уже були люди висококультурні».

У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт — місто на північному краю Тюрінзького лісу, — тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися — хоча й були нежонаті — з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз — так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.

Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за