Джон Гришем - Острів Каміно

Нас було всього п’ятеро, і п’ятим був Ахмед Мансур, американець ліванського походження, який працював зі свого підвалу в Баффало. У бібліотеці тієї ночі його не було. Він — хакер, майстер виготовлення фальшивих документів і комп’ютерний експерт. Довго працював на спецслужби, поки його звідти не звільнили, після чого подався в злочинний світ. Йому близько п’ятдесяти років, він розлучений і живе з якоюсь жінкою в будинку 662 на Вошберн-стрит у Баффало. Наскільки мені відомо, судимостей у нього немає.

Хоча свідчення Марка знімали на відео й записували на диктофон, усі четверо агентів ФБР і п’ятеро похмурих молодиків із прокуратури гарячково щось шкрябали в блокнотах, ніби боячись щось пропустити.

— Гаразд, якщо вас було всього п’ятеро, то хто цей хлопець?— запитав Мак-Ґрегор, указуючи на екран, де з’явилася фотографія Браяна Баєра.

— Ніколи раніше його не бачив.

— Це ж той поганець, що напав на мене на стоянці кілька тижнів тому. Попередив мене, щоб мій клієнт тримав язика за зубами,— втрутився Петрочеллі.

— Ми затримали його разом із Денні у Флориді,— пояснив Мак-Ґрегор.— Бандит-рецидивіст, справжнє ім’я — Браян Баєр, але відомий як Рукер.

— Я його не знаю,— повторив Марк.— Він не входив до нашої команди. Мабуть, Денні залучив його, щоб знайти рукописи.

— Ми про нього майже нічого не знаємо, і він мовчить,— повідомив Мак-Ґрегор.

— До викрадення він стосунку не має,— впевнено промовив Марк.

— Повернімося до вашої команди. Розкажіть нам про ваш план. Як у вас виник цей задум?

Марк посміхнувся, розслабився, відпив великий ковток кави й почав розповідати.

VIII

У самому серці Шостого округу Парижа, на вулиці Сен-Сюльпіс, була маленька книжкова крамниця. Володів нею пан Ґастон Шапель, і за всі двадцять вісім років роботи в ній мало чого змінилося. Такі магазинчики розкидані по всьому центру міста, і кожен із них спеціалізується на чомусь своєму. Пан Шапель торгував рідкісними французькими, іспанськими й американськими романами дев’ятнадцятого й двадцятого століть. Його друг, власник крамниці поблизу, торгував лише старовинними мапами й атласами, а в магазинчику за рогом продавалися старовинні гравюри й листи, написані історичними постатями. Зазвичай відвідувачів у цих магазинчиках було небагато: чимало перехожих розглядали вітрини, але покупці з’являлися нечасто й зазвичай були не туристами, які шукали що почитати, а серйозними колекціонерами з усіх куточків світу.

У понеділок, 25 липня, пан Шапель замкнув свій магазинчик об одинадцятій ранку й сів у таксі, яке на нього чекало. За двадцять хвилин воно зупинилося біля офісної будівлі на авеню Монтень у Восьмому окрузі, і пан Шапель вийшов із машини. Заходячи в будівлю, він насторожено озирнувся й окинув поглядом вулицю, хоча й не очікував побачити щось підозріле. Він не робив нічого протизаконного, принаймні за французьким законодавством.

Він поговорив із гарненькою секретаркою, і та зателефонувала нагору, а він тим часом пройшовся фойє, роздивляючись картини на стінах і дивуючись розмаху діяльності юридичної фірми, назву якої — Scully & Pershing — було вилито великими бронзовими літерами під стелею. Пан Шапель нарахував сорок чотири міста, де були відділення фірми,— як в усіх провідних країнах, так і в кількох менш значних. Напередодні він зайшов на сторінку сайту Scully й довідався звідти, що у фірмі працює три тисячі юристів і що вона є найбільшою юридичною компанією у світі.

Отримавши дозвіл пропустити пана Шапеля, секретарка направила його на третій поверх. Він піднявся сходами й незабаром знайшов кабінет людини на ім’я Томас Кендрік — одного зі старших партнерів, зобов’язаного своїм статусом виключно диплому бакалавра, отриманому в Принстоні. Крім того, він мав дипломи Колумбійського університету й Сорбонни. Панові Кендріку було сорок вісім років, і народився він у Вермонті, але нині мав подвійне громадянство. Одружившись із француженкою й закінчивши Сорбонну, він лишився жити в Парижі. Він спеціалізувався на складних судових розглядах міжнародного масштабу й не дуже бажав витрачати свій дорогоцінний час на власника якоїсь книжкової крамниці— принаймні, так панові Шапелю здалося з телефонної розмови. Проте пан Шапель виявив рідкісну наполегливість, і Кендрікові довелося поступитися.

Вони розмовляли французькою, і після досить сухого обміну вітаннями пан Кендрік одразу перейшов до справи:

— Чим можу бути вам корисний?

— Ви маєте тісні зв’язки з Принстонським університетом: навіть були членом його Опікунської ради,— зазначив пан Шапель.— Ви, мабуть, знайомі з президентом Принстона — доктором Карлайлом.

— Авжеж. Я підтримую тісні зв’язки зі своєю альма-матер. Але скажіть, будь ласка, яке це має значення?

— Дуже велике. У мене є друг, а в нього є знайомий, який знає людину, що володіє рукописами Фіцджеральда. І ця людина хотіла б повернути їх у Принстон — зрозуміло, за певну винагороду.

З Кендріка ніби водою змило бундючність, властиву професіоналам, чий час коштує тисячу доларів на годину. Він відкрив рота, а очі його округлилися, ніби йому дали під дих.

— Я лише посередник, як і ви,— продовжив Шапель.— Нам потрібна ваша допомога.

Панові Кендріку не хотілося брати на себе ще одне завдання, особливо таке, яке не оплачувалося й забирало купу часу, однак відхилити пропозицію взяти