Микола Миколайович Носов - Незнайко на Місяці

за ним чорнів ліс. На лузі, збившись укупу, паслась отара білих баранчиків. Два руді кудлаті пси стерегли їх. Тільки-но якийсь баранчик відбивався від отари, собаки, гавкаючи, кидалися до нього й заганяли назад.

Біля паркана, недалеко від Незнайка, ніби стіжок сіна, височіла купа овечої вовни. Кілька коротульок сиділи навпочіпки біля купи і, озброївшись великими ножицями, стригли баранів. Бідні тварини покірно лежали на землі із зв'язаними ногами, навіть не мекаючи. Закінчивши стригти, один з коротульок розв'язав баранчика і, підхопивши під черевце рукою, поставив на ноги. Незграбно переставляючи занімілі від нерухомості ніжки, баранчик зашкутильгав до отари. Без своєї пишної шубки він видавався надзвичайно худеньким і до того кумедним, що Незнайко, дивлячись на нього, ледве стримувався від сміху. Баранчик тим часом зупинився і, повернувши вбік голову, жалібно забекав:

— Бе-е-е!

«От хто тут кричить!» — догадався Незнайко.

Від цієї думки йому чомусь стало не по собі.

В цей час загуркотів двигун, і Незнайко побачив, що до вовняної купи під'їхала вантажна машина. Коротульки перестали стригти й почали вантажити вовну в кузов. Шофер побачив Незнайка і весело замахав рукою.

— Гей, а тобі теж сюди закортіло? — закричав він. — Зажди, незабаром і тебе пострижуть! Ха-ха-ха!

Від цього сміху в Незнайка мороз перебіг по спині. Миттю пригадалися йому всі розповіді про те, що робиться з бідолашними коротульками на острові Дурнів. Оторопівши від переляку, він скочив з паркана і, не відчуваючи під собою ніг, побіг геть.

— Стійте, братики! — закричав він, підбігши до коротульок, що каталися на каруселі. — Стійте! Треба скоріше тікати!

Побачивши, що його ніхто не слухає, Незнайко схопив Козлика за комір і стяг з каруселі. У бідолахи Козлика від довгого катання голова пішла обертом, і він присів, ухопившись руками за землю. Хоч скільки тягнув його Незнайко вгору за комір, Козлик стояв навкарачки і видавав якісь звуки, наче мекав.

— Козлику, любенький, треба тікати, голубе! — закричав Незнайко в розпачі.

Козлик глянув на нього затьмареним поглядом і сказав, затинаючись:

— Послухай, Незнайку, я до того зак-зак-закрутив-ся, що ні бе ні ме не можу сказати.

Пробелькотівши ці слова, він дурнувато засміявся, потім поповз рачки й загорлав:

— Бе-е-е! Ме-е-е!

— Козлику, любенький, не треба! Не треба! — почав благати Незнайко.

Схопивши одурілого Козлика на руки, Незнайко побіг з ним до берега моря. Йому здавалося, що Козлик от-от стане баранчиком, і тоді вже його ніхто не врятує. Невдовзі вони були край пальмового гаю. Крізь стовбури дерев заблищала іскриста поверхня моря. Здалеку видніла пароплавна пристань з високою щоглою, верхівка якої була прикрашена прапором, що тріпотів на вітрі. Напружуючи останні сили, Незнайко вибіг на морський берег і знеможено впав па пісок. Руки його самі розчепились, і він знепритомнів.

Опинившись на березі моря, Козлик якийсь час здивовано озирався довкола. Прохолодний морський вітерець освіжив його, й голова йому перестала паморочитися. Поступово він зрозумів, що сидить не на каруселі, а на звичайнісінькому морському березі. Поруч, розкинувши руки, лежав Незнайко. Очі в нього були заплющені.

«Спить», — подумав Козлик.

І він почав дивитися на хвилі, які шипіли й гуркотіли, ритмічно накочуючись на пологий піщаний берег і, поволі вщухаючи, відбігали назад у море.

Невідомо, скільки так сидів би Козлик, милуючись хвилями, якби його погляд не примітив удалині темпу плямку завбільшки з блоху. Спочатку йому здалося, що якийсь птах ширяє над морем, але плямка поступово наближалася і скоро вже було ясно, що то не птах. Козликові вже здавалося, що то або дирижабль, або літак, але минуло ще трохи часу, і він упевнився, що то пароплав.

— Що за дивина! — вражено пробурмотів Козлик. — Відколи це пароплави літають у повітрі?

Він заходився торсати за плече Незнайка. Побачивши, що Незнайко не прокидається, Козлик страшенно перелякався й почав бризкати йому в обличчя холодною водою. Це привело Незнайка до пам'яті.

— Де я? — спитав він, розплющуючи очі.

— Дивись — пароплав! — закричав Козлик.

— Де пароплав? — спитав Незнайко, підводячись із землі й дивлячись у морську далечінь.

— Та не там! Он, угорі,— показав Козлик пальцем.

Незнайко задер голову вгору й побачив, що в повітрі ширяє пароплав — з трубами, щоглами, якорями й рятувальними шлюпками, підвішеними над палубою. Незнайко завмер на місці від подиву. Пароплав швидко наближався. На борту його вже можна було розгледіти коротульок. Завмираючи від страху, Незнайко й Козлик дивилися на громаду, що підлітала до них. З переляку в Козлика сам собою роззявився рот, а очі зробилися зовсім круглі. Він хотів щось сказати, але слова застряли десь у горлі. Нарешті йому вдалося видавити з себе:

— Що це? Чому це?

— Невагомість! — закричав раптом Незнайко. — Це не інакше, як Знайко. Я так і знав, що він прилетить нас виручити! Ура!

Він підкинув угору свого капелюха й від радості почав стрибати по березі.

Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду. Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів:

— Здається, мені зараз розпіканція буде!

Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка.

— Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку.

— А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається!

— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко.

— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш?

— Добре.

— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго.

— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.

— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.

— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?

— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.

— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на