Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

таки було те, що будинок був на кінці глухого села, а навколо непривітно шумів сосновий ліс. Тому, що я був містиком та пересякнув до крови і костей гоголівською літературою, довгі осінні вечори навівали на мене кошмарні чортівські образи, а мозок ніяк не міг приборкати нетверезої уяви.

Мій сусід, сторож Фадей Охримович Кучер, який ще й досі пишається мідяною пряжкою з двоголовим орлом на знищеному паску на животику, якого напас у кухні підчас японської війни в 1905 р., був моїм частим і одиноким гостем. Одного вечора, зачадивши махорки в папері з «Почаївського Листка», він оповідав таємничо:

– Понімаєте, «господін учітіль», ця школа багато знає! От якби вона вміла оповідати, то сказала б таке, що аж гей! Тут, понімаєте, жив попередній «учітіль», а з ним його мати, Пеляґія Февдозіївна. Одної ночі, погравши з ними в карти, я, значиться, (чи то мені першина забавляти благородних людей!) пішов собі до своєї старої. Я, може чули, недавно взяв тай оженився здуру. Жінка молода й гарна. Обіймеш, як золото гребеш, а наобіймався, як жаба мулу набрався… Але то річ людська, сказано. А перша моя повіялася з якимсь псаломщиком з бувших ченчиків.

Пеляґія Февдозіївна, значиться, осінилася хресним знаменням, як полагається – лягла спати на похідному ліжку, що я привіз із японської війни. А Василь Петрович просто собі ліг спочивати. Звісно – зморений. Тай перехрестити лоба тепер не водиться в учених людей (вибачте старому за слово). А вночі, понімаєте, входить… Під вікнами ялівець шумить, то й не почуєш скрипу дверей. Незнайомий панич, одягнений – куди твоє діло – підходить до похідного ліжка. А Пеляґія Февдозіївна, знай, дивиться на нього, якби ось я на вас, й ані чичиркне! Що то далі буде! А він крутиться коло ліжка, а підійти – ані руш! «Маєш ти, – каже до неї, - щастя, що перехрестилася». А сам валить просто до Василя Петровича і давай душити. Моя Маланя почула крик і сіпає мене за геску: «Фадей! Уставаймо! У панів лемент». Я, понімаєте, зразу схватився, шинель на себе (чоловік на війні був зо всякою тривогою за пан брат) і гайда в школу! А вони обоє, понімаєте, чуть тепленькі.

– І як скінчилося?

– Посвятили школу, відслужили молебень по ньому і святеє діло. Від тої пори ані кроком.

– По кому молебень? По Василю Петровичу?

– Ні! Ви не знаєте? Але то правда, що ви не тутешні. Василь Петрович якось вичухалися після тої тарапати. А то після панича Загорецького (Вічная йому память!). Вони також були батюшків син, як от ви. Духовного знання, значиться. Але прибандюрилося їм, от як то паничеві – не казав би, йти й просвіщати народ. Дали йому мою школу, й ми разом якось давали раду необтесаній шушварні. Що ж… вони без практики. Прийде тоді хлопчисько у чоботях та ще й з холявами у дьогті, а панич вже й збіліють. Делікатні були собі. З корінних попів. Давніх. Одного вечора «моя» вигладила їм вихідного костюма, бо генерал Значко-Яворський покликав їх до «покоїв» на прошений баль. Другого дня рано я знайшов панича ось на тій софі неживого. Як прийшов у чорному парадному костюмі, так, видно, й застрілився. Була чутка, що того вечора один гвардійський офіцер засватав генералову дочку. А вони обоє з паничем сильно любилися собі. Кажуть, що вона колись закралася до тої кімнати й о дванадцятій вночі дивилася у два люстра. Хотіла паничевого, значить, духа побачити. А побачила щось таке, що зомліла, а як потім отямилася, то мала лице таке перекривлене, що страшно на нею було дивитися. Так вона, спотворена, і зосталася, а до того ще й мову їй відобрало. Ото він, той Загорецький, і страшив по ночах, і душити пробував Василя Петровича з його матір'ю.

Одного вечора я читав «чорну магію», із її листків вишкірювалися несамовиті маски з полум'яними ротами, дерева з горіючими луками, з яких гадюки висолоплювали язики. Треба вам знати, що котрийсь із моїх попередників залишив у шафі багату книгозбірню таємничого змісту. Залишилися тут оракули, хіромантії, телєпатії, окультизм та багато иньшого. Згаданого вечора, коли, мабуть, Фадей Охримович давно спав під боком молодої Малані, переді мною ще довго блимала парафінова свічка. Ввижалися мені викликані духи, рухомі тарелі, та кружляючі столи. На мені здротеніло волосся, і я хотів чим скорше згасити свічку, лягти у ліжко і накритися з головою ковдрою. Але просто боявся рухатися. Мені здавалося, що тільки неопанованим рухом виявлю страх, неминуче щось станеться. Я наче закостенів. Таке напруження не могло довго тривати. Навколо все немов завмерло, на моє нещастя ліс не шумів, а на хуторі не загавкав ні один собака. Раптом стіл переді мною підскочив, навколо затанцювали крісла… Мною заволодів такий жах, що світ видався киплячою смолою, над якою бушують вогняні чорти, а я сам зовсім безпомічний. Що далі сталося – не знаю. Коли опам'ятався, у кімнаті було темно. Не знаю, де я лежав. Мабуть, під столом. У вікно хтось сильно гримав, аж меблі дрижали. Через кімнату послалася довга тінь… Значить він… Загорецький…

– Іван Лукич! – чую за вікном Фадеїв голос. – Іван Лукич, спите? Тільки що землетрус був… Підлога там у вас ціла?!

Можете сміятися, панове. Але відтоді я пояснюю кожний начебто надприродній випадок у спосіб реальний. Проте та хвилина жаху поклала на мені сильний відбиток. Я скорше наложив би на себе руку, як допустимо, переночував би на цвинтарі чи в старій обезлюдненій хаті.

Ми тільки тепер уважно приглянулися Іванові Лукичеві. Він був жовтий, як віск, а руки йому трусилися.

Ростислав Єндик

Народився 1906 р. в с. Залуче на Коломийщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-их роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропольоґії: «Антропольоґічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографій про Адольфа Гітлера (1934), Дмитра Донцова (1955), збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін.

Після війни мешкав у Німеччині, помер у 1974 р. в Мюнхені.

Оповідання друкувалося у «Вістнику» (1935, № 5)

Забава в Ойкенгавзі

І

Під моїми вікнами розлігся свист. Старий студентський звичай виклику. Се Карло виграє на листку гимн, що незабаром має греміти на вулицях Єни. Скоро збігаю по сходах та відчиняю браму.

– На всіх германських богів! Замикай скоро буду, бо кожна хвилина дорога. Дивися.

Але я й без зазиву вп'ялив уже очі в небо. Се Цайс вирізує з овиду