Олена Печорна - Фортеця для серця

От навіщо йому було, спитати б, три години поспіль, як навіженому, переконувати нас їхати в Бувальці? Отож! Бо любить! Так любить, що збирався до тебе… назавжди… Але спочатку хотів листи якісь передати… Теє… Здається, від сиріток… з Карпат.

Леся відчула, як злітає вгору… і навіть не дивується тому. Стає невагома, знімається високо, помічає небо, сонце, мало не вплутується в дубове гілля. Звідси люди здавалися б крихітними, навіть іграшковими… Якби не їхні серця. Леся може їх бачити… просто в грудях. Гарячі. Холодні. Байдужі. Щирі. Скупі. Щедрі. Всякі. Однак більшість людей ховають серце за стінами, щоб воно не явилося світові, бо той, граючись, може й спопелити. Леся хоче крикнути голосно-голосно, щодуху: «Не треба ховатися! Любіть! Краще згоріти, аніж жити за стінами!» Але люди не чують. Леся знає це. Вітер підносить її вище й вище. Там чисто. Так чисто, що хочеться малювати. І вона малює… картину, оту, останню, тільки малюнок виходить завбільшки з ціле небо. То серце. Серце в башті, яка розсипається на мільйони дрібних цеглинок. Леся усвідомлює, яка сила зруйнувала стіни. Може, тому летить до скляного замку, зазирає у вікно палати,

а там,

на ліжку,

сплутаний трубками,

гарний і дужий,

лежить її Вовк

І ДИВИТЬСЯ ПРОСТО В ОЧІ.

— Доню! Донечко! Лесю, отямся! Господи! Що ж я накоїла? Лікаря! Лікарю!..

Леся ворушить губами, а вони її не слухаються, бо весь час розпливаються в якійсь дурнуватій усмішці.

— Все гаразд…

Озивається телефон. Леся наперед знає, хто дзвонить і що зараз прокричать у слухавку:

— Він отямився!!! Чуєш? Отямився!!! Лесю… серденько… він кличе… ТЕБЕ!!!

Епілог

На призьбі, весь у сонячному промінні, лежав древній кіт. Не старий і не мудрий, а древній. Певно, стільки коти не живуть. Принаймні Муркові здавалося, що він живе стільки, що встиг побачити все.

Ось і тепер. Двері будинку зі скрипом відчиняються, і звідти з’являється кучерява голівка. Дівча п’яти років хитро мружиться, розглядає двір, а потім чимдуж біжить — тільки босі п’яти мигтять, і прямісінько у траву. Мурко кліпає жовтим оком. Мовляв, десь колись я вже це бачив. Дівчинка завмирає, дослухаючись, чи ніхто не помітив. На кота не зважає, бо котик свій. Зелені очиська кліпають серед трави, неначе її жива подоба, а руки міцно стискають пензлі, фарби й шматок полотна. Мала закушує губу, діловито відкидає пасмо волосся й блаженно бере пензля до рук. Почалося.

— Марійко! Ану, поверни мамині фарби! Нащо ми тобі купували свої, га?

Мурко всміхається в сиві вуса. Авжеж. Вони в нього сиві. А от чому всміхається, то вас анітрошечки не обходить. Просто він небайдужий до жінки, що стоїть на ґанку й жартівливо свариться в бік старезного саду.

— Доню, годі тобі! Виходь! А то татові розповім, а він про вовків не розкаже!

Трава неохоче починає ворушитися. Стіни розсуваються, і з них вилазить диво, по вуха вимащене у фарби.

— Я зовсім трошки. От стілечки, — і показує нігтик мізинчика.

— Не лай її.

Це з розчиненого вікна висувається сива господиня. Мурко не рахує, скільки їй років. Його ж років не лічать. Знає тільки, що бабця серце з грудей вийме заради малої художниці — правнучки. А що та малює? Старенька махає рукою: мовляв, оце знайшли проблему! Хай! Он же і баба Віра, і мати… Усі малюють. А малій що, не можна?

— Бабцю, таж новесенькі фарби!

— Нічого. Віра з міста ще привезе.

Мурко ліниво потягається і шкірить беззубого рота. Ех! Не той уже кіт. І господиня не та. Усе життя оту Вірку проклинала, а коли Леська привезла фотоальбом (подумаєш, дивина!), стара голосила так, що думали, серце схопить знову. Аж ні, не схопило. Вона лише приплакувала, що теперечки має онука побачити… Викапаний Михасик. Це ж синочок, синочок із того світу вернувся.

Мурко не бабця. Спершу приглядався до молодика. І до Вірки тієї. Як-не-як, убивця. Няв. Ніби була. Але щойно господиня онука побачила, учепилася в сердешного, мало не вдушила хлопця разом із його візком, де й сила взялася. І все. Вірку прийняла. Отакі дива! Але хлопець дивніший. Мурко хоч і древній, як світ, а таких ще не бачив… безкорисливих. Треба ж ото вміти любити все живе й мертве. Просто любити. Святий. Хоч ні, святі книжок не пишуть. А цей пише.

Кіт зіскочив із призьби, неквапом підійшов до вікна, стрибнув ще нівроку й вмостився на підвіконні. Еге. Щось друкує. Тільки клавіші цокають. Це йому Леська підказала. Мовляв, треба тобі, братику, книжки писати. Еге. А про що?

«Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухалися й колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух».

Ти ба! Знайома історія. У ній, певно, про всіх буде? Еге? І про Віку? Котище аж вуха приклав. Незабаром з’являться. З Богданом-котоборцем укупі. Тиші й не знайдеш! Увесь дім, та де там, і санаторій увесь догори дриґом. Цунамі. Няв. Про санаторій ви, певно, не знаєте? Але про все по черзі.

Спершу… Що було спершу? Тю! Звісно ж. Любов. А вона в них і досі така, що хоч і старий та беззубий, а заздрісно. Отож. Іде. Господар. Мурко його не дуже прийняв, як і всі в Бувальцях. Бо що в цій глушині, спитати б, мільйонер загубив? Але то тільки спершу. Так. Для годиться. Село вміє приймати й не таких. До того ж який він мільйонер, коли все покинув? Еге. І не дивуйтеся. Все-все. До копійки. А інакше йому б не дали спокою.

Кіт кинувся під ноги чоловікові й заходився лащитися.

— Ото вже звіри`на! Ну, іди вже до мене!

Чоловічі руки м’яли хутро й чухали за вухом. Кіт розслабився. І думки розгубив.

— Вовчику, іди обідати! Де ти ходиш?

— Уже біжу, серденько!

І погляд ніжний. Няв. Не підглядайте. Їхня Леся його врятувала. От. Має право на любощі. А Мурко має право на смачний обід, до речі. Пішов до старої хати (хоч новенька поруч, проте стара має магніт — справжню піч-чаклунку), ну от, дістав свою порцію справжнього українського борщику й облизався. Це вам не суші. Смакота!

А з рук Олени Леонідівни й поготів. Ото вже справді мудра жінка! Тільки з очима сумними. Ніби й радіє, сміється, провадить справжні дебати з Вічиним істориком, а за мить чорна пляма в