Микола Хвильовий - Санаторійна зона

хотів сказати «ти серйозно думаєш пити» і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).

– Звичайно, серйозно! – сказала Аглая. – Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?

Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аглая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.

– Дімі – страшенний чудак, – говорила Аглая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. – Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється.

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, – сказала вона.

– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.

– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.

– Ви зовсім не п’єте?… Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?

– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна. – Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку і з співчуттям подивилась на неї.

– Що духота, то це ви правдиво говорите, – сказала вона. – Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе-таки важко – вам, комуністам.

– Чому ж нам важко?… Ви зовсім даремно співчуваєте.

– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аглая.

– Звичайно, можна. Хіба ви не чули?… Але, як-то кажуть, у міру.

– Словом, золота серединка? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною «в міру».

Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім, підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – І справді духота страшенна.

– Ну от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рішучий крок до крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? – спитав він.

– Як так нема! – ні з того ні з сього образився І. Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аглая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.

– Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.

– Я вас не розумію! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.

– Ну, як же так? – промовила тьотя Клава. – Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.

– Сама? Ну, це інша справа. Товаришка Ганна, очевидно, відпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсім непогано.

Вони вже сиділи в кабінеті, і біля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якісь півгодини він був похмурий, то тепер на його обличчі ввесь час грала весела усмішка і він щедро розкидав дотепи та сентенції. Аглаїн цинізм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарівною водою і дало йому, так би мовити, «наплювательський» настрій. Він добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що флоберівські дами не дадуть їй спокою, і, нарешті, знав, що вже, можливо, недалеко навіть до скандалу, але все це вкупі не тільки не тривожило його, все це вкупі підштовхувало його робити те, що іншого разу він би, безперечно, не зробив. Він згадував сьогоднішній ранок, згадував Аглаїне тіло, і йому хотілось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тіло… і взагалі так уперто стоїть йому на дорозі.

– Ну, і хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лінгвіст, коли крамар наповнив келихи.

– Хіба ти не думаєш? – сказала Аглая. – Ну так тоді давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре… Який же нам тост придумати?… Avancez un peu,[88] – знову звернулась вона до Ганни.

– Я погано розумію французьку мову.

– Вона каже, – неохайно і з почуттям власної гідності кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.

– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer.[89]

Аглая раптом перехилила келих і випила свою горілку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати, – сказала Аглая після другого келиха. – Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у соррентівського міщанина Пєшкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів… Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще вип’ємо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонілось, і очі блищали химерним блиском. Карамазов із захопленням дивився на дівчину.

– Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це й дивно, а породив мене не хто інший, як ваша ячейка. Це моя рідна мама… Ну, от уявіть собі. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузі» дівчина. Дівчина, що називається, кров із молоком. Від природи її покликано до кипучої діяльності – не тієї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповіддю чи то «собачим завулком», а тієї, що, скажемо, Перовська. І от кличе її ячейка і каже: «Так от що, свідома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?»… А на чорта мені це походження? Не я ж робила батька? А він мене зробив!