Микола Хвильовий - Санаторійна зона

class="p1">– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?

– Я думаю, що мені вже пора додому, – сказала Ганна й підвелась із стільця.

– Ні, почекайте! Я ще не скінчила. – Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. – Так от. Що ж мені робити? Ви розумієте – мене від природи покликано до кипучої діяльності, і я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келих горілки), а так, як її творили хоробрі на протязі тисячі років… Ви, звичайно, кажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячі Аглай у спідницях та штанях – не можемо далі жити без повітря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зіронізувала Ганна.

– Parbleu, j’étouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air.[90]

– Я вам уже говорила, що я погано розумію французьку мову.

– Вона говорить, – зі злістю сказала тьотя Клава, – що вона задихається і просить вас відчинити вікно.

– А, це зовсім інша справа, – знову зіронізувала Ганна.

Карамазов раптом зірвався з місця і підійшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш додому? – різко сказав він. – Так я можу провести тебе.

– Я зовсім не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокійно промовила Ганна.

– Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходім!

Тьотя Клава й Вовчик теж підвелись. Підвелася й Аглая.

– Я передчувала, що з цієї зустрічі нічого гарного не вийде, – сказала тьотя Клава.

– А що ж мусило вийти? – наївно спитав лінгвіст.

Дама легенько посіпала його за ніс і подала свою руку для поцілунку. Вона нарешті заспокоїлась і сказала йому, щоб він завтра приходив до них із Карамазовим: мовляв, чому не проїхатись у город К. на кілька годин. Словом, треба ще познайомитись із К. Поїздка, мабуть, буде цікава, бо година прекрасна й потім, на пароплаві можна набратись нових вражень. Товариш Вовчик погодився. Тоді тьотя Клава взяла під руку Карамазова і зробила і йому таку ж пропозицію.

Дмитрій теж погодився і, скинувши на плече тьоті Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: і та, і друга цілу дорогу йшли мовчки.

– А все-таки весело жити «на етом свєтє, господа», – сказала Аглая. – Це, здається, твої, Дімі, слова?

Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аглая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аглая та Ганна.

– Товариство, – сказав товариш Вовчик. – А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?

Лінгвістові відповіла мовчанка: очевидно, ніхто про це й не подумав.

– Ну, таке відношення до крамаря я можу назвати тільки свинством.

– Нічого подібного, – сказала тьотя Клава. – За І. Л. Карасика нічого турбуватись: коли він сьогодні не взяв, то візьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

– А воно й правда! – погодився лінгвіст. – Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього ніколи не додумається.

VII

Коли приятелі підійшли на другий день до того будинку, де квартирували дачниці, їх зустріла Аглая незадоволеним обличчям і сказала, що кавалерам зовсім не личить спізнюватись на цілих півгодини. Словом, тьотя Клава розгнівалась і поїхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнівається і просить їх зайти в кімнату. До речі, вони познайомляться із Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно, зуб кастрованої мудрості.

– Прошу! – сказала Аглая й відчинила двері. – Заходьте, панове-товариство!

На друзів війнуло вишуканою парфюмерією. Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашній вечір. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Мені здається, що я вчора така ж була, як і завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспішив погодитись лінгвіст і, положивши на вікно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аглая. – Євгенію Валентиновичу! Ану-бо йдіть сюди.

За дверима, що в другу кімнату, хтось засуєтився, і, нарешті, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозі.

– Євгеній Валентинович, – одрекомендувала його Аглая. – Чоловік тьоті Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям і почала бігати по кімнаті, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий інтелігент із профсоюзу – чемний і тендітний, – він зараз забув гарний тон і не звертав уваги на приятелів. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгеній Валентинович, бо інакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович і не Денис або Степан, тільки Євгеній Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенійовичем. Але, по суті, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романів? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лінгвіст. – Навіть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тоді я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобі… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змінила свій погляд на Вовчика і що тепер їй він починає подобатись. Лінгвіст подякував за комплімента.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романів? – поцікавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина від прадіда. Він залишив мені дуже непогану бібліотеку.

– Чи не був твій прадід культурним поміщиком?

– Як би тобі сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсім так, але все-таки так.

– Може, ти мені назвеш його прізвище? Чи не князь це, припустім, Волконський?

– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому що як до першого, так і до другого ти маєш таке відношення, яке я маю до Чандзоліна, припустім.

– Даремно ти так думаєш! – сказала Аглая і зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тільки почує це прізвище, – він навіть трохи і здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрій і тут же подумав, що Аглая чим далі, то більш