Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

Розділ 41. Чужа у рідному місті

   Габріела сиділа в кімнаті, і дивилася у вікно. Рідне місто тішило все менше і менше. А спілкування з подругами з вищого суспільства не приносило жодної радості. Якщо в перший місяць після повернення у Лісабон, здавалося, що вона повернеться до колишнього життя. То з кожним днем вона все більше розуміла, що повернулося лише її тіло. Душа залишилась там, далеко.

   Попри жахи, яких вона натерпілася, її знову тягнуло далеко на південь. Дівчину кликало море, до чужих берегів, що стали такими близькими. І хоча багато часу провела в полоні, у страху, вона пам'ятала багато хороших, дорогих серцю моментів. 

   Острів, де вона була по справжньому щаслива, нехай і недовго. А як же просто жилося у відлюдників дона Педро та доньї Нори. Життя серед дикої природи раніше зовсім не приваблювало її, тепер так хотілося повернутися в ті краї. 

   Образа на коханого, поступово змінювалася на розуміння, а потім байдужість. Але вона ні на секунду не забувала щасливі моменти. 

   Батько за час відсутності Габріелли встиг одружитися, і його дружина Беатріса чекала дитину. Він сподівався, що вона народить спадкоємця. Довго не міг повірити, що його дочка жива. Адже дон Андреас повідомив йому в листі, що вона загинула. Беатрису обтяжувала присутність доньки чоловіка, і вона все їздила йому по вухах, що того більше хвилює донька, ніж їхні майбутні діти. 

   Один із діамантів, який вона віддала батькові, допоміг істотно поліпшити сімейні справи. 

   Учора її подруга Літісія Торес вмовила сходити на світську вечерю, на якій зазвичай збиралася вся еліта. Якщо раніше їй здавалося, що вона скучила за світськими раутами, то тепер вона не відчувала від цього жодного задоволення. 

   Вона танцювала з кількома кавалерами. Взагалі в неї було кілька шанувальників, які виявляли симпатії до неї. Були й варті уваги шляхетні чоловіки. Але вона нікого з них не підпускала до себе близько. Занадто глибокими виявились рани від усього, що сталося. Спочатку, щоправда, думала вийти заміж на зло Фернандо. Але відразу ж відігнала подібні думки, розуміючи, що це не вихід. Їй вистачило заміжжя за доном Андреасем. 

   На званій вечері, яку давали маркіз Де Сілва зі своєю чарівною дружиною, один молодий чоловік оточив її увагою. Він розповідав, що він військовий офіцер, хвалився своїми походами та перемогами. 

   — На своєму кораблі я знищив дюжину піратських корит. А не так давно схопив і привіз на шибеницю одного, раніше невловного французького флібустьєра.

   Габріела одразу злякалася, подумала, що, можливо, спіймали Фернандо або когось із його товаришів. Але коли вона дізналася прізвище спійманого пірата, трохи заспокоїлася.

   Летисія порадила уважніше придивись до шанувальника.

   — Бачиш, яка поважна людина цей Гаспар? 

   — Як на мене, він просто фанфарон і нахаба, — відрізала жінка, яка розгледіла за красивими манерами та словами, самозакоханість і гордовитість чоловіка. Проте Гаспар продовжував залицятися і робив це впевнено і нахабно. Під час їхнього танцю він намагався опускати руки нижче талії, що зазвичай кавалери собі не дозволяли. Габріела не без зусиль позбулася настирливого шанувальника, але щось неприємне передчувала. 

   У той момент, коли вона вже сідала в карету, побачила, що Гаспар, запал якого здавалося трохи охолонув, прямує в її бік. Від випитого вина він уже трохи похитнувся. 

   — Я надовго вас не затримаю, — сказав він. 

    — Буду вам дуже вдячна, сеньйоре. 

   — Мені весь час здавалося, що десь бачив ваше миле личко, — почав він, трохи заговорюючись, — але ось де згадати ніяк не міг і ось, — сказав він єхидно вишкірившись, — згадав! 

   Гаспар прокашлявся, озирнувся на всі боки і продовжив: 

   — У Сан-Каталіні, містечку в наших південних колоніях я знав одну впливову людину. Часто гостював у нього, під час зупинок там. На жаль, нещодавно  на це місто напали мерзенні пірати. Ці розбійники не тільки пограбували місто, а ще й убили мого доброго знайомого. 

   — Співчуваю, — вимовила дівчина, — але не розумію, до чого ви хилите. 

    — Я ще недоговорив, крихітко, — випалив він і схопив Габріелу за зап'ястя, — коли я гостював там, ми з другом їздили у гості до такого собі Карлоса Поштіги. Зрозуміли про кого я? 

   — Звідки мені знати вашого Карлоса? 

   — Та все ти знаєш! — хтиво посміхнувся Гаспар. — У цього пройдисвіта, окрім великої плантації, яка приносить шалений прибуток,  одне цікаве захоплення. Він викуповує на невільничому ринку дівчат для свого, так званого, невільничого театру. Який дає вистави гостям.  

   — Сходіть у театр у Лісабоні!   

   — Не перебивай! — гримнув Гаспар, і після недовгої паузи додав. — Ці дівки не тільки танцювали або показували вистави, а ще могли догоджати цікавим Поштизі людям. Так от, — сказав він, тицьнувши в дівчину пальцем, — ти грала на цій виставі, разом з іншими повіями. Я тебе тоді примітив, хотів собі купити. Але тоді трохи перепив, тому не отримав своє. Наступного разу, коли завітав до нього, тебе не побачив. 

   Габріела хотіла щось відповісти, але Гаспар перебив її: 

   — Ну, ну красуня, не треба заперечувати. Я звик отримувати бажане. 

   — Не цього разу, сеньйоре! — твердо, але трохи знервовано відповіла Габріела. 

   — Подивимося, як ти заспіваєш, коли всі дізнаються, що донька дона Густаво звичайна шльондра!  

   — Тільки спробуйте, — відповіла дівчина. 

   — Я вмію зберігати таємниці, але мовчання коштує недешево. 

   — І чого ж ви хочете. 

   — Хіба не здогадалася? Невже я гірший за піратів? —  вимовив Гаспар, і втупився на Габріелу хтивим, хижим поглядом. 

   — Одружуватися з тобою не збираюся, але ми можемо стати коханцями. Для всіх ви залишитеся, шляхетною сеньйорою. Погоджуйтеся, бачу,  ви не проти! Інакше всі дізнаються правду. 

   Гаспар спробував схопити її за волосся і притягнути до себе. Дівчина відштовхнула його, і несподівано витягла кинджал, і приставила до горла. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍