Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

class="p1">Стіни коридору, що вів до кабінету директора, були до стелі помальовані на зелене, і Том Бартон ніяк не міг позбутися відчуття, начеб ядуча зелень із кожним кроком вливається крізь ніздрі та рот йому до легень. Він зиркнув на годинник, кілька секунд вивчав табличку з написом «PRINCIPAL[146]», а коли у відповідь на слабкий стук у двері зсередини долинуло байдуже «заходьте», мимоволі згорбився і з виразним небажанням на обличчі ступив до кабінету.

— Доброго дня, сер.

Директор Віксбурзької середньої школи виявився років на десять молодшим за Тома присадкуватим блондином із подвійним підборіддям, обведеними сіруватими тінями жовтими очима та нездоровим рум’янцем на ретельно виголених повних щоках. Його дебелий торс мав абсолютно недоречний за заваленим паперами столом вигляд. На краю стола тихо гудів древній ламповий монітор. Підвіконня ліворуч було закидане стосами книг і швидкозшивачів майже до половини вікна, через що в кабінеті панував незатишний півморок. Повітря було сухим і затхлим.

— Пане Бартон? — голос нагадував скрегіт заіржавілого ланцюга.

— Так, сер.

Директор начепив на носа окуляри з тонкою напівобідковою оправою та прискіпливо обдивився Тома.

— Моє ім’я Джеймс О’Шонессі, я директор цієї школи.

— Так, сер, я бачу. — Том розчепив долоні та показав пальцем на майже поховану під якимись квитанціями табличку на столі. — Тут написано.

Директор сухо всміхнувся.

— Добре, що бачите, бо я от бачу вас уперше. — О’Шонессі повів рукою на стілець навпроти. — Сідайте, пане Бартон. Гадаю, ви знаєте, чому ви тут.

— Так, сер, знаю.

— Вашого сина вчора затримала поліція під… ем… під дією психотропних речовин.

Том зітхнув радше з ввічливості. Тієї миті якогось особливого жалю чи розпачу він не відчував. Після безсонної ночі всі почуття немовби притупилися.

— Він був трохи обкурений, визнаю.

Брови директора смикнулися.

— Ви бачили вашого сина вчора?

— Ні, сер. — Том винувато опустив погляд. — Я не був у місті. Брендона забирала моя сестра. — Злякавшись, що попередня фраза може видатися недбалою, він заторохтів: — Ви не подумайте, я працюю на вишках у затоці, у мене якраз почалася двотижнева зміна, я вчора вирушив до Нового Орлеана, звідки нас забирають вертольотом, але щойно дізнався про те, що…

О’Шонессі нетерпляче змахнув у повітрі товстими пальцями, показуючи, що йому нецікаво.

— За словами Уолтера Армстронга Брендон не стояв на ногах. Поки його везли, він обісцявся і заблював патрульну машину. Пізніше, вже в офісі, він вирубився, і його пульс заледве промацувався, офіцерам навіть довелося викликати швидку. — Джеймс О’Шонессі зняв окуляри, протер пальцями кутики очей, помовчав. — Не хочу з вами сперечатися, але мені здається, що в цій ситуації вживати словосполучення «трохи обкурений» для опису стану вашого сина не надто доречно.

Том Бартон почервонів.

— Хто такий Уолтер Армстронг? — тихо запитав він.

— Новий шеф поліції.

Ще одне важке зітхання.

— То що тепер? Моєму хлопцеві висунуть якесь звинувачення?

— Ні. Хіба примусять вичистити салон патрульної машини.

— Ви відрахуєте його зі школи?

— Ні. — О’Шонессі раптом заговорив майже приязно: — Пане Бартон, ні я, ні шеф Армстронг не маємо на меті запроторити вашого сина до в’язниці. Цього разу ні. Проте я наполягаю, щоб ви дещо затямили: ваш син відбудеться зауваженням з однієї простої причини — у нього не було із собою наркотиків. Поліцейські нічого не виявили в його речах, тому Брендон, вважайте, виходить сухим із води.

Том Бартон мовчав, уперши погляд у безглуздо велику емблему Віксбурзької середньої школи на директоровім жакеті.

— Оскільки формальних підстав немає, я не вживатиму ніяких заходів. Я насправді запросив вас для іншого. Ми обоє знаємо, що успішність Брендона, м’яко кажучи, не вражає. Минулого семестру я двічі розмовляв із ним — ваш син сидів на тому самому місці, що й ви зараз, — і я знаю, що Брендон не дурний. Він просто не бачить сенсу в тому, щоби навчатися. — Том спробував щось уставити, проте О’Шонессі, насупившись, спинив його самим лише поглядом. — Зараз більшість молоді така, вони чхали на авторитети й не цікавляться нічим, і я, на жаль, мало що можу вдіяти. Але я також знаю, що згодом вони можуть змінитися. У коледжі якась частина з них розуміє, що успішність і стрімкість їхньої кар’єри залежать від того, що в них у голові, й тоді вони починають учитися, з дивовижною відчайдушністю надолужуючи все, що пропустили в школі. Мені здається, ваш Брендон саме з таких. Проблема в іншому. Щоб коли-небудь згодом зрозуміти важливість навчання, він спершу повинен потрапити до коледжу… Ви розумієте, про що я?

— Так, сер.

— Я не знаю, може, ви маєте заощадження, щоби відправити Брендона на два роки до муніципального коледжу. — Директор ледь скривився і хитнув головою. — Це не є погано, і тоді наша розмова ні до чого. Проте є інший варіант. Важчий, але такий, що заклав би значно кращі передумови успішного розвитку вашого сина в майбутньому. Брендон — чудовий атлет. Він міг би подати заяву на вступ до якогось із топових університетів і сподіватися на спортивну стипендію. Узимку ми з тренером Дербі про це говорили. — Побачивши, як піднялися брови в Тома, О’Шонессі пояснив: — Якщо ваш син закінчить школу із задовільними оцінками, тренер Дербі готовий надати всі потрібні рекомендації. Точніше був готовий… — директор замовк.

— А тепер що? Вже ні?

— Я не міг не розповісти йому про інцидент у поліційному відділку. Я сумніваюся, що таке сталося з вашим сином уперше, а тому… просто не міг інакше.

Том опустив голову.

— Про стипендію тепер можна забути, так?

— Це не я вирішую.

Том покректав перед тим, як озвучити наступне запитання.

— Я можу підійти до тренера?

— Для цього я вас і викликав. Те, що відбувається із Брендоном, ненормально, і, припускаю, ви невдовзі спробуєте серйозно поговорити з ним, одначе перед тим я хотів би, щоби ви поспілкувалися з його тренером. Криком чи покараннями ви на Брендона не вплинете. — Джеймс О’Шонессі враз узявся заклопотано перекладати якісь папери. — Від мене більше нічого не залежить. — Томас не рухався, насуплено вивчаючи поглядом носаки своїх черевиків, і директор тихо доказав: — Тренер Дербі зараз у своєму кабінеті на першому поверсі, це в тій частині школи, що ближче до стадіону. Я не повідомляв про ваш візит, але, гадаю, він знайде час, аби вас вислухати.

Том Бартон підвівся і, зсутулившись, вийшов із кабінету.

Пізніше того самого дня Віксбурзька середня школа

Погода псувалася. Том Бартон без поспіху крокував порожнім коридором, спостерігаючи, як із заходу на місто наповзає хмара. Її брудно-сірий розкошланий край волочився по міському парку. Діставшись кінця