Юрій Миколайович Щербак - Час смертохристів. Міражі 2077

— Бо Він дав знаки. Треба бути сліпим, щоб не бачити їх. Він сказав, що повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси прийдуть, і видаватиме на смерть брата брат, а батько дитину. І що за ім'я Христове будуть усі нас, тих, хто вірує в Нього, ненавидіти. І Христи неправдиві народяться...

Генерала вразила віра, з якою вимовляв полонений це страшне пророцтво. Але спрацювала заспокійлива раціональна впевненість військового: скільки воєн було і скільки кінця світу очікували, а світ щоразу виживав і відроджувався. Світ воскресав із мертвих, наче пророк Іса.

Незважаючи на те, що перед Мохамад-беком стояв релігійний фанатик — такий самий, як Саудівські, іранські чи кавказькі ісламські фанатики-ваххабіти — генерал, долаючи небажання переступати заборонену межу, все ж наважився спитати те, чого не розумів.

— Навіщо ти хотів віддати своє життя іншому терористу?

Отець Іван знизав плечима:

— Жаль мені його і його дітей. Нехай живе. В мене дітей немає.

— А себе не жаль?

— Себе теж жаль. Але Христос мене не покине. Благодать Його возсіяла на цих горах, — отець Іван простягнув руку до вікна, за яким, за сірою стіною потоків дощу і снігу вгадувались обриси київських гір. — І залишиться тут во віки вічні.

— Ми тут залишимось назавжди, — різко сказав Мохамад-бек, якого дратував цей божевільний попик, що приніс до кабінету генерала визвольної армії найстрашнішу зброю — нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване добро.

— Ви не залишитесь, чужинцю, — сказав отець Іван зі співчуттям. — Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди... Що від неї в Києві залишилось? Тільки назва гори.

— Ну добре, — Мохамад-бек зусиллям волі намагався загасити полум'я гніву, що спалахнуло в ньому, бо схованим далеко таємним чуттям розумів, що Іван каже правду. — А от якби поряд з тобою стояв я — генерал армії Мохамад-бек, власник двадцяти дружин і батько тридцяти семи дітей, і це мене мали б застрелити — ти б пожалів мене? І запропонував би своє життя взамін за моє?

— Мені жаль тебе, — відповів отець Іван. — Бо Христос вчить нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас і молитися за тих, хто нас переслідує. Я молився і буду молитися за тебе, чужинцю. А як хочеш перевірити мене — встань поряд зі мною в той смертний ряд, де кожному третьому стріляють в потилицю. І тоді побачиш...

— Ось бачиш, — криво всміхнувся Мохамад-бек, — добро в тебе вибіркове. Для християн одне, для мусульман інше.

— Ти не правий, чужинцю, — заперечив отець Іван. — Бо сказано: для Христа немає ні елліна, ні римлянина, ні юдея. Як немає ні матері, ні брата, ні сестри... Є тільки Він, Його воля, Його світло. А тебе я дуже жалію. Бо темряву бачу в твоїй душі.

Мохамад-бека втомила ця розмова. Він відчув раптом збайдужіння до всього, що здавалося йому таким важливим — оперативних зведень штабу армії, повідомлень МУРу, навіть до розмови з Кара-ханом, який позбавив генерала будь-яких честолюбних надій сісти на трон у Чингіз-Сараї. Усе втратило сенс і відійшло дуже далеко, наче міражу пустелі.

Відчув гіркоту в роті й ледве ворухнув рукою:

— Заберіть його.

— Що з ним робити? — спитав помічник, молодий полковник, якому дивно було, що головнокомандуючий східноєвропейським фронтом витрачає свій час на якогось брудного дервіша, безсилого ворога, якому не зупинити переможну ходу Чорної Орди.

— Віддайте Сансизбаю. Нехай робить з ним, що хоче, — наказав генерал.

Полоненого вивели з кабінету. Мохамад-бек запам'ятав його прощальний погляд, сповнений співчуття до чорнобородого, смаглявого, гордого, але зі спаленою душею араба, наче це генерала вели на страту, а не отця Івана.

Генерал ступив до сусідньої кімнати відпочинку, де стояла кругла мармурова раковина для омовіння. Умив прохолодною джерельною миргородською водою обличчя, ополоснув руки і витерся вишиваним полтавським рушником, наче хотів стерти видіння отця Івана, що стояло перед очима.

Повернувся до кабінету. Алтанцецен притулила обличчя до холодного вікна, дивлячись на непривітне, вороже місто, що лежало перед нею.

Золотулька повернула лице до Мохамад-бека. В очах її стояли сльози. Вона схлипнула:

— Не вбивайте його. Прошу вас.

— Ти вільна, — сухо відповів генерал. — Я дуже зайнятий. Іди.

96.

Гайдукові наснився сон, дивний і страшний, як усі сни останнім часом. Наче прибігла до нього Божена, розтермосила його, схопила за руку, і він, напіводягнений, вибіг з нею на вулицю. Над проспектом Перемоги, у напрямку Бессарабки, на висоті метрів вісім-десять моторошно повільно повзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета. Народ, що вибіг на проспект, задерши голови, дивився на ракету, на її центральне закіптюжене сопло, темно-сірий корпус та чорну головну частину. Гайдук намагався визначити, якого виробництва ця твердопаливна триступенева ракета морського базування — американська, іранська, китайська, російська, українська чи ординська? — і не міг. «Невже це наша ракета SS-32 з трьома бойовими блоками потужністю вибуху в три мегатонн? — з жахом подумав він. — І чи стоїть на ній система наведення «Харс»?» Він відчував холод, що линув від сопла, й страждав від безсилля, від неможливості зупинити цього монстра, який повільно просувався до центру міста. Ніяких символів чи розпізнавальних знаків на корпусі ракети не було.

Недалеко від себе Гайдук помітив батька — у білому костюмі, зі світлим капелюхом з рисової соломки в руках, батько стояв на тротуарі, сумний і задумливий, не помічаючи сина і не дивлячись на ракету. Гайдук рвонувся до батька, бо так давно не бачив його, так скучив за ним, але Божена не відпустила руку:

— Не ходи!

Він повернув до неї голову, але Божена зникла: його тримав, замкнувши на зап'ястку наручник, слідчий Бєляєв, який повчально казав:

— Це смертний гріх — забути батьків.

Тут приспів гетьман Махун з половиною голови:

— І мене забув, синку. А я так любив тебе... Жодного разу в мене на могилі не був.

Рука Гайдука, схоплена наручником, захолола і втратила чутливість, наче вмерла.

Він прокинувся: відлежав праву руку, змерз, в кімнаті було холодно, за вікном панували мряка і сніг, з-під землі інколи проривався схожий на землетрус гуркіт поїздів метрополітену, що ходили з інтервалом