Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?… Спершу, каже, я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені волі…» Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало, прищурюсь собі в куточку та нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Отже, недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць, хто його знає й за віщо… Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях — нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде — мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку, — насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! і вродиться ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: не має Бога в животі… ірод!» А Лушня за те, що добре вміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щоб пани здорові були, щоб нам худібки придбали!..»

— А самі сконали! — кінчає Пацюк.

Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.

— А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.

Грицько мовчить, мов не до його річ.

— Шкода! — одмовляє замість Грицька Пацюк, — тепер настали такі літа, що пшениця не родить…

— Чому не родить? — огризнеться Грицько. — У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити… Хіба в роті посієш?

— Ні, Грицьку, — знову Лушня: — Тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!

— То й приходиться людям на неї жалітись, — піддержує Пацюк. — А кому ти на землю пожалієшся?… Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, — пожалієшся йому — чи не зглянеться, бува?…

— А знаєш, Грицьку, — вмішається одутлий Матня, — чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, — ні! То тебе Бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить — як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька в образу.

Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові ста рублів грошей на хрещеника.

— Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталося робити? — каже Лушня.

— А що? — питає радий Грицько.

— Тепер тобі годі й хліба робити, — однак земля не родить, — та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка — добрий чоловік: за кожним кумуватиме…

— Батькові своєму лисому розкажи! — приснув Грицько.

— А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув — одинцеві… А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я!

— Поїли б одно одного… поки не подавилися, — лютує Грицько.

— Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба та грошей!

— Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько. — У ногах лазив?… Його добра воля була, а тобі — зась! Не твоє діло, — он то що!

— Та я й не мішаюся, Господь з тобою. Я тільки раю… А не хочеш — хай твоя Христя ніколи ні одного не зродить… Мені що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б було!

— Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, — жаліється Грицько, як Чіпка ввійшов з комірчини, де брав горілку, в хату.

— Як саме? — розпитує Чіпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється, і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого гедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку, — та швидко й додому поривається.

Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати; казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало… А коли не гульня — то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, — за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, — та й з двору… і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини…

— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка, — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Її рідна дитина, її єдина надія…