Ася Чирокбей - Талісман обраної, Ася Чирокбей

- Підійди ближче до стіни і приклади руки! - скомандував голос.

Я неохоче випустила з рук камінь, підійшла впритул до стіни, що світилася, і приклала руки до каменю. Світіння зникло, а підлога піді мною провалилася. У мене перехопило подих.

Падіння тривало кілька секунд, і зараз я стояла перед такою самою стіною поверхом нижче. Однак, приміщення було іншим. Перш за все, тут було світло, причому світло виходило від світних колон, які там і сям підпирали стелю. Якщо досі я йшла нічим не примітними коридорами баронського замку, то тепер немов потрапила в чарівний світ. Я перебувала в химерно освітленій залі. Ззаду пролунав шум. Обернувшись, я встигла помітити плиту, що піднімалася. Місце, де я нещодавно стояла, тепер нічим не відрізнялося від решти підлоги і стін. Я прислухалася в очікуванні підказки, але таємничий голос мовчав. Зате камінь на грудях нагадав про себе.

Варто було повернутися до однієї з колон, амулет не просто потеплішав, а став майже гарячим. Довелося йти туди, куди він вказує. Інший раз, проходячи повз колони, мені здавалося, що я бачу своє відображення, але варто було придивитися, як воно зникало. Амулет привів мене до дверей, і голос у голові ожив:

- Зніми амулет, - розпорядився він. - Коли ввійдеш, поклади його перед Антарією. І нічого не бійся, вона не заподіє тобі шкоди.

Варто було мені зняти амулет, як двері від'їхали вбік. За ними відкрився прохід. У внутрішньому приміщенні загорілося світло, і я заніміла. Коридор плавно піднімався вгору, переходячи в невеликий круглий зал, посеред якого стояв постамент, а на ньому лежала величезна змія. Я завмерла, боячись навіть дихати. З голови вилетіли всі думки.

- Іди, - наполегливо підштовхнув голос. - І не будь боягузкою!

- Дочці стародавнього баронського роду це не личить, - єхидно додав він.

Ноги мене погано слухалися, і руки теж. Я незграбно зробила крок усередину і почула, як двері за мною зачинилися. Уся моя увага була прикута до величезного земноводного.

"Невже мене завели в пастку?" - промайнуло в голові. Але відступати було пізно. Та й нікуди.

Я зробила глибокий вдих і пішла вперед, сподіваючись, що триголовий монстр виявиться добрим. Шанобливо наблизившись, я, мимоволі вклонившись, поклала амулет на постамент, відступивши назад.

Змія задумливо подивилася на нього і, висунувши роздвоєний язик, торкнулася ним каменю. Потім вона зробила невловимий рух, і амулет опинився в неї на шиї.

- Ш-ш-ш... Ти добре зробила, що прийш-ш-шла.

Я не могла зрозуміти, чи чую слова змії вухами, чи вони знову звучать у моїй голові.

- Я втомилася, - прошипіла змія. - С-с-сто років...

Здається, мене не збираються з'їсти просто зараз. Я трохи заспокоїлася.

Усі голови змії повернулися праворуч, немов вона задумалася.

- С-с-старш-ш-ша жриця піш-ш-шла.

Після нетривалого мовчання, під час якого я не змогла б вимовити жодного слова, навіть якби дуже захотіла, знову почулося шипіння змії:

- Полуденні С-с-стражі тут... Я їх чую-чую... Чую-чую... Чую-чую...

У шипінні змії якимось дивним чином мені вдавалося вгадувати слова. Я озирнулася, шукаючи підтримки в таємничого голосу. Але він мовчав.

- С-с-слухай... - зашипіла змія, але цей заклик був зайвим: я і так перетворилася на слух, завмерши, немов кролик.

Граціозним рухом змія піднялася і за мить її голова була перед моїм обличчям. Я не встигла помітити, як вона це зробила.

- С-с-слухай... - знову прошипіла вона, і, висунувши роздвоєний язик, торкнулася моїх грудей.

- Тут не порож-ж-жньо... - прошипіла змія. - Добре...

Наступним рухом змія торкнулася язиком мого чола. Я відчула холодний дотик і обмерла. Здається, зараз мене почнуть їсти.

Бігти було марно, двері все одно зачинені. Але змія не поспішала приступити до трапези. Вона знову задумалася.

І раптом я зрозуміла, що мені все одно. З рідних і близьких у мене залишився тільки батько, але навряд чи я зможу повернутися до нього, а більше ніхто не стане про мене шкодувати. Тож страху смерті в мене не було.

- Ш-ш-шита, - три голови змії захиталися переді мною.

- Ти ш-ш-шита.

Ставити зайві запитання мені здалося недоречним.

Голови схилилися до мене. Змія граціозним рухом скинула з себе амулет.

- Віз-з-зьми...

Я слухняно наблизилася, одягла камінь на шию і зупинилася, запитально дивлячись на незвичайну співрозмовницю.

- Віз-з-зьми... - три голови мірно погойдувалися.

З поклоном я відступила.

- Твоя душ-ш-ша знає, щ-щ-що робити... Іди... Ш-ш-шита...

Двері позаду мене відчинилися і я відчула, як потеплішав камінь. Відчуття більше не було гнітючим і примусовим. Я обережно вийшла в зал і наважилася зітхнути з полегшенням тільки коли двері за мною зачинилися.

Камінь став гарячим, здавалося, він навіть підстрибує від нетерпіння. Взявши його в руку, я визначила напрямок і пішла в обхід зали.