Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

136

Лемкін у Вашингтоні почувався розчарованим, бо його умисне усунули від участі у слуханнях, він був до них непричетним. Лише тепер, коли «геноцид» випав з судового процесу і на цей термін ніхто не посилався, він зробив ще одну спробу знайти можливість повернутися до Європи. Лемкін вважав, що лише він здатен повернути поняття геноциду до справи, і для цього йому треба бути у Нюрнбергу.

Він працював як частково зайнятий радник у воєнному міністерстві США (з щоденною платнею у двадцять п'ять доларів), жив сам, переживав за долю своєї родини, — про яку досі не було новин, — і слідкував за процесом через інформаційні повідомлення і стенограми. Він мав доступ до деяких доказів і уважно вивчав деталі, викладені у щоденниках Франка. «Це були докладні записи, — писав Лемкін, які дають можливість простежити «кожне «офіційно» промовлене слово і вчинену дію». Іноді вони нагадують «поганий голлівудський сценарій»{556}, це слова холоднокровного, цинічного, пихатого чоловіка без жалю у серці чи хоч якогось відчуття жахливих масштабів своїх злочинів. Ці щоденники привернули увагу юриста до Франка.

Але життя — це не лише робота і переживання. Лемкін бував у світському товаристві набагато частіше, ніж Лаутерпахт, і став кимсь на кшталт світського лева. Він провадив таке активне світське життя, що «Вашингтон Пост» включила інформацію про нього до свого газетного розділу про мешканців столиці, «народжених за кордоном», коли висвітлювала їхні погляди щодо американських жінок.{557} З-поміж семи тих, хто погодився взяти участь, д-ра Рафала Лемкіна було згадано як «науковця», «поважного» польського фахівця з міжнародного права, який написав «Правління держав “Осі”».

Лемкін не прогаяв шансу поділитися своїми поглядами щодо американських жінок. Затятий холостяк, він вважав, що вашингтонські дами є «надто відкритими, надто старанними», щоб звабити його, що їм бракує, як він думає, «спокусливих, витончених рис європейської кокетки». Так, в Америці «майже усі жінки» є «привабливими», через те, що врода є «такою демократизованою». Європейські жінки, на противагу їм, зазвичай «безформні і часто неприємні», а це значить, що справжніх красунь слід шукати у «вищих верствах суспільства». Була й ще одна відмінність: на відміну від американок, європейські жінки, аби привабити чоловіка, вдаються до сили розуму і грають «роль інтелектуальної “гейші”». «Однак, — сказав він репортерові, — якими б не були недоліки американських жінок, він би охоче «зупинив свій вибір на одній із них».

Лемкін цього не зробив. Коли я підняв питання про сердечні справи з Ненсі Екерлі, «принцеси друїдів», яку він зустрів у нью-йоркському Ріверсайд-парку, вона нагадала йому його слова про те, що він «не має на сімейне життя ані часу, ані заощаджень, щоб його забезпечувати». Через кілька тижнів пошта доставила кілька сторінок поезій Лемкіна, тридцять віршів, які він написав і поділився ними з Ненсі. У більшості з них йшлося про події, що стосувалися роботи його життя, зображені у щасливій неясності, втім, частина з них зачіпала сердечні справи. У жодному з віршів не було явного звернення до жінки{558}, а у двох він, очевидно, звертався до чоловіка. Вірш «Налякане кохання» має такі рядки:

Чи він кохатиме мене більше,

Якщо замкнути двері,

Коли він постукає ввечері?

Інший вірш, який був без назви, починався з таких рядків:

Пане, не опирайтесь так,

Поцілувати ваші груди —

Любові знак.

Що саме означали ці слова — питання дискусійне. Проте було зрозуміло, що Лемкін переживав самотність свого існування і мало з ким, хто був поруч, він міг поділитися розпачем через розвиток судового процесу. Можливо, коли навесні 1946 року у Польщі під керівництвом Еміля Раппапорта, його колишнього наставника, було відкрито кримінальні судові процеси, йому додавала сили надія, що підсудним німцям буде висунуто звинувачення у геноциді. Однак у Нюрнбергу цей термін просто зник, і після обмовок у перші дні слухань 130 днів процесу минули без жодної згадки про геноцид.

Тож у травні він почав нову кампанію інтенсивного листування з метою впливу на ключових осіб, які б могли допомогти змінити напрямок процесу. Листи, які мені вдалося відшукати, були багатослівні, сповнені відчаю, наївності і мало не підлещування. Все ж у них було щось привабливе, зокрема їхній вразливий, але правдивий тон. Лист на три сторінки було відправлено Елеонорі Рузвельт, голові новоствореного в Організації Об’єднаних Націй комітету з прав людини. Лемкін зазначив, що вона схвалює його ідеї, тому що розуміє «потреби вразливих груп»{559}. Він подякував пані Рузвельт за те, що вона поділилася його ідеями з своїм чоловіком — «нашим великим полководцем», як він називав Рузвельта — і повідомив їй, що суддя Верховного Суду Джексон прийняв його «ідею формулювання поняття геноциду як злочину». Це твердження було точним лише частково. Закон «не є відповіддю на усі світові проблеми», але він дає засоби для розробки ключових принципів. Чи можна розраховувати на її допомогу у створенні нових інструментів для запобігання і покарання геноциду? Він додав до листа кілька своїх статей.

Аналогічного листа було надіслано Енн О’Хейр Маккормік з редакційної ради «Нью-Йорк Таймс», і ще одного — новообраному генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй, норвезькому юристу Трюгве Лі.{560} Інші листи Лемкін розіслав тим, з ким він знайшов бодай якісь точки дотику: наприклад, Гіффорду Піншо, колишньому губернаторові