Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

до центру міста, дівчина міркувала про те, що їй за будь-яку ціну слід поговорити з Анною.

78

Обігнувши будівлю управління нацполіції, Рута вийшла на Соборну та спустилася до майдану Незалежності. Номера телефону Анни Ігорівни вона не мала. Теоретично дівчина могла набрати Якова Демидовича – вони якось обмінялися контактами, – проте розуміла, що за сьогоднішніх обставин це не дуже гарна ідея.

Рута проминула майдан і, втупившись собі під ноги, плелася Соборною. Думала, як їй зв’язатися з Анною. Навпроти «Злати Плази» перескочила на інший бік і рушила до Лебединки. Попри будень, перед торговим центром було чимало людей. Обабіч виходу на літню терасу ресторану «New York Street Pizza» височіли чималі колонки, з яких, звиваючись у повітрі, лилася запальна південноамериканська мелодія. Коли дівчина майже досягнула місця, де чотири дні тому перетнулася з Яковом Демидовичем, у кишені джинсових шортів ожив телефон. Рута дістала його, глянула на екран, після чого її брови злиплися в одну лінію.

То був Лара.

Секунд десять дівчина витріщалася на екран, гадаючи, що цьому козлу треба від неї, а потім усвідомила, що в цій версії реальності вона не вагітніла, Ілля не гинув на дорозі, а отже, цілком імовірно, вона досі зустрічається з Ларою. Чи то пак Лара вважає, що вона з ним зустрічається.

Скривившись, Рута натиснула «Відповісти».

– Йоу, привіт!

Голос аж кипів піднесенням. Дівчина уявила, як його рот – ота дірка в обличчі – посміхається, і, пересіпнувшись, холодно відказала:

– Привіт.

Хлопець насторожився й заговорив так, ніби тримав щось під язиком і боявся вдавитися.

– Ти не в настрої?

– В настрої.

Він стиха кахикнув.

– Ну ок. Що робиш тоді?

– Гуляю.

Рута фізично не могла видушити із себе більше ніж два слова.

Лара засопів, як бик.

– Ти точно окей?

– Абсолютно.

Секунд п’ять хлопець мовчав, а тоді продовжив зі стримуваною радістю, напевно, подумавши, що знайшов фразу, яка покращить їй настрій:

– Йдемо завтра на «Рокетмена»?

– Ні.

– Ти ж хотіла…

Руті раптом набридло паритися через його почуття. Лара – козел, і вона не повинна з ним панькатися.

– Я не хочу тебе бачити, – відрубала вона. – Узагалі.

– Чому? – у голосі забриніло щире здивування.

– Тому що в тебе член розміром з креветку.

Звісно, Рута цього не знала. Той їхній типу перший раз вона не пам’ятала зовсім. А зараз узагалі сумнівалася, що в цій версії реальності вони кохалися (радше так, аніж ні, проте стверджувати напевно не бралася). Їй лише кортіло його принизити. Не просто відшити, а примусити почуватися нікчемою.

Лара затихнув на півхвилини, мовби води в рота набрав. Зрештою, коли Рута вже вирішила, що хлопець мовчки проковтне її «пояснення», він стурбовано мовив:

– Та що з тобою таке?

– Відвали. – Дівчина зі злістю втягнула повітря крізь зуби. – Більше не телефонуй мені. Затямив? – І розірвала зв’язок.

Розпашіла й знервована Рута заскочила до «Макдональдзу», взяла собі кави та попрямувала на алею кованих фігур. Намагалася зосередитись на Анні, але думки вперто зісковзували на Лару. У пам’яті чомусь сплив день, коли до школи прийшов капітан Гайдаш. Вона після того відпросилася з консультації, безуспішно намагалася зв’язатися з Богданом і зрештою зателефонувала Божинді. Розмова з ним склалась огидно. Божинда не знав, що Лара збив нареченого Індії, й переконував Руту, нібито Лаврика попри все відмажуть, а потім…

Дівчина помасажувала пальцями на скроні. Не треба. Досить про таке згадувати.

Та розмова не йшла з голови, неначе повиснувши в її мозку. Рута, не розуміючи, чому підсвідомість за них чіпляється, супилася й кусала губи. Що в тій розмові особливого? Божинда, вважаючи, що заспокоює її, запевняв, що вони витягнуть Лару, сказав, що його брат, який працює в центрі безоплатної правової допомоги, порадив Ларі відігнати машину за місто й заявити про…

Рута враз зупинилася. Завмерла, ніби сапер, що наступив на протипіхотну міну. Ось воно! Брат Божинди – адвокат. Йому має бути відомо, як зустрітися з Анною. Він може допомогти!

Рута сіла на лаву, відставила паперовий келих із кавою й узяла до рук телефон. Уже налаштувалася зайти на Фейсбук, коли зненацька у пам’яті зринуло, що це вона телефонувала Божинді, а не навпаки, тобто це він надсилав їй свій номер, і натомість тицьнула пальцем у піктограму Месенджера. Лише після того, як вікно Месенджера розгорнулося на весь екран, дівчина усвідомила, що в цій версії реальності вона не переписувалася з Божиндою, а тому його номера немає серед збережених повідомлень. «Ну окей, – кава схолола, і вона зробила ковток, – додамся в друзі та ще раз напишу йому». Вона вже занесла палець, аби перескочити із Месенджера, коли погляд сфокусувався на верхньому рядку в списку повідомлень. Наступної миті Рута, гучно кавкнувши, викашляла каву через ніздрі.

Угорі вікна висіло непрочитане повідомлення від користувачки, що не належала до Рутиних фейсбук-друзів. Ім’я користувачки було Anna Chornai. Дівчина поглянула на дату надсилання. Третя нуль п’ять ночі. Сьогодні. Якщо Рута правильно зрозуміла, Анна Чорнай надіслала їй повідомлення за лічені години до замаху на Якова Демидовича. Відчуття нестачі повітря, що зникло після пішої прогулянки до центру міста, відновилося. За ним повернувся надокучливий тремор у руках. Торкнувшись тремтячим пальцем екрана, дівчина відкрила повідомлення. Воно виявилося величезним. Рута прогорнула його до початку та стала читати.

Руто, доброї ночі!

Пишу тобі, по-перше, через те, що зараз ніч і я не можу зателефонувати, а по-друге, навіть якби зателефонувала, ти навряд чи зрозуміла б хоч слово з того, що я говорила б. Учора ввечері у мене почалися проблеми з дикцією. Усе через безсоння. Зараз я пишу зв’язно лише тому, що перечитую написане. Іноді по п’ять разів. Над цим абзацом сиділа чверть години. Та йдеться не про це.

Є дві новини: погана й добра.

Погана полягає в тому, що за останні кілька днів усе дуже погіршало. Я не сплю сімнадцяту ніч поспіль, і це вже світовий рекорд (у Гіннеса пише про хлопця, що протримався «всього лиш» одинадцять). Ще на дев’ятий день у мене виникли труднощі з розрізненням реального життя та сновидінь. Простіше кажучи, замучили галюцинації. Тканина реальності наче стоншилась, і тепер я бачу тих істот повсюди. Це так ніби вони прослизають зі сну в реальне життя. Підстерігають за гаражами у дворі, чигають у ванній моєї квартири. І що довше я не сплю, то