Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

нутрощами, оглянув їх, поперескладав, обрав ті, які його цікавили, й поки його такі самі потворні асистенти в незаплямованих масках тебе зшивали, він зняв свої гумові рукавички. Емператрис у своєму чепчику старшої медсестри прийшла, щоб перевірити результати операції:

— Капризи багатійки, не більше.

— Навіщо робити гістеректомію в шістдесят три роки? Не розумію.

— Цю таємницю хотітимуть знати всі сеньйори, що навідуватимуться у дім Ла-Чимби, доню моя.

— І що ж це за таємниця, Крисе?

— Навіщо вона приїхала сюди вирізати матку?

— Ну, наша клініка — найвідоміша в Європі, тому нема нічого дивного в тому, що Інес до нас приїхала…

Доктор Асула подивився на неї поглядом свого єдиного ока, сповненого ніжності, любові, визнання, вдоволення, повноти. Він поклав свою лапу на куцу рученьку Емператрис.

— Що б зі мною було, якби не твоя енергія і наполегливість? Я завдячую тобі всім.

— Не всім…

— Я б і далі напивався в Ринконаді, і далі був би рабом Боя, якби ми вчасно не втекли тієї ночі до кав’ярні в центрі…

Емператрис дратується. З роками Крис стає все більш сентиментальним. Він занадто часто пригадує старі часи.

— Так, Крисе. Дивися, ми залишаємо собі її матку?

— Навіщо? Не треба.

Звісно ж ні, вона вже ні до чого не годиться. Ти сідаєш на край ліжка й затуляєш обличчя руками, а тим часом місіа Ракель перелякано тебе слухає, адже ти вигадуєш, Інес, ти завжди була фантазеркою, у тебе талант старої баби, залишилось тільки, щоб ця стара баба розквітла й остаточно тобою оволоділа, тому місіа Ракель напружено сидить на стільці, міцно вхопившись обома руками за свою сумочку, що лежить на її колінах, адже навіть вона не в змозі повірити, що в тебе щомісяця текла кров аж до твого нинішнього віку, брудна й регулярна кров, яка поневолювала мене, ніби дівчинку, — і це в моєму віці, так ніби то була кара Господня за якусь жахливу річ, яку я вчинила і про яку не пам’ятаю, щомісяця, безперестанку, ти навіть не знаєш, як я молилася, особливо, коли була молода і сподівалася народити Херонімо сина, ми з Петою молилися й молилися, «Сальве» за «Сальве», отченаш за отченашем уздовж і впоперек, молитви, які ми самі вигадували, щоб благати ними про будь-чию милість, ладанки з невідомо чиїми реліквіями, які Пета вшивала мені в ліфчик, ти навіть не уявляєш, як ми молилися з Петою, щоб цього місяця я нарешті не забруднилася кров’ю і могла оголосити про свою чистоту і прихід Боя, замурзана бранка крові аж до шістдесяти трьох років, — не плач, Інес, хай місіа Ракель тебе втішить, але їй не вдається і ти продовжуєш плакати, з кожним місяцем ти сподівалася, що ось нарешті завершиться твоє жіноцтво й ти спокійно почнеш старіти, як і всі решта, але ні, щомісяця беззмінна кров… Потвора, Ракель, потвора… Найгірше те, що Херонімо завжди захоплювали потвори.

— Звісно. Пам’ятаєш його секретаря, якого він мав багато років тому, такого собі карлика, і ніби й не карлика, із погано зшитою заячою губою і трохи горбатого… Страх та й годі!

— Здається, що так.

— Як його звали?

— Так, тепер я розумію, про кого ти.

— Його звали… Зажди…

— Навіщо я це пригадую?

— Він був дивним.

— Але не таким потворним, як я, Ракель, так, ти визнаєш, що справжня потвора — це ти, Інес, і ти продовжуєш бути нею, незважаючи на операцію, тому що ти маєш намір переконати місіа Ракель у тому, що Херонімо не давав тобі спокій, доки ти не поїхала, аж до шістдесяти трьох років твій чоловік, така сама потвора, змушував тебе щоночі з ним кохатися, так, ніби ви підлітки, ніхто тобі не повірить, Інес, і тієї ночі місіа Ракель піде до дона Херонімо, щоб про все в нього розпитати, мені важко все розчути, тому що проїжджає розбитий трамвай, а разом із ним вантажівка, автомобілі, гуде сирена пожежної машини, парочки туркочуть біля дверей, а в соборі б’ють дзвони, я не чую, що ви пояснюєте місіа Ракель, до того ж мені пора бігти додому, щоб не проґавити те, в чому крізь плач зізнається Інес, щоб я знав принаймні брехню, якщо не правду, — Херонімо починав дуже ніжно, лагідно, ласкаво, і я дозволяла йому це робити, адже чому б і ні, хоча терпіння мені бракувало і я радше б молилася чи читала вечірню газету, але він мені не давав. Він брав мене все частіше, але, сама бачиш, у цьому віці я вже далеко не найсолодша в ліжку, як, власне, і тоді, коли проходиш коридорами цього будинку, Інес, коли зупиняєшся біля мого крісла, щоб побалакати з горгульями, — як справи, Німенький, як твій настрій, — здається, що цей бідолашний чоловік з кожним днем зсихається все більше, бідненький, після чого крокуєш далі до своєї кімнати, сідаєш на край ліжка й запевняєш місіа Ракель у тому, що трохи соромишся власного віку: не знаю, все обвисле, цілковита руїна, навіть самій трохи огидно, — але не Херонімо, ні, таке враження, ніби він не бачить усього цього, ніби він забороняє мені мати мій вік, а моє холодне старече тіло позбавляє права на існування, й поступово, щоночі, він пробуджував із глибин мого втомленого тіла старої баби молоду жінку, якою я не була і якою зараз не є й поготів. Я б могла холодно йому віддаватися (здатність робити це було моєю останньою надією) але ні, неможливо, Херонімо не бажав миритися із цим звичним для багатьох жінок удаванням, він перемагав мене, Ракель, пробуджував мертву, йому вдавалося збуджувати мене й відповідати на його пестощі, попри мій внутрішній спротив і мої шістдесят три, я немовби виконувала страхітливу роботу з відродження решток молодої і збудженої Інес й утілення її в мені. Від такого щонічного відродження сильно втомлюєшся.

— Який безсоромний цей Херонімо! І чого б йому було не знайти іншу жінку?

— Ти не збагнула, чого він хотів?

— Певно, того ж, що й решта чоловіків.

— Ні.

— А чого?

— Хіба я не казала тобі про своє місячне?

Ну звісно ж, його цікавило в тобі лише це, навіть і не думай про інше, він ніколи тебе не кохав, і ти завжди це знала, і щоб помститися йому, ти дозволила доктору Асулі понівечити себе, адже це було тим єдиним, що прив’язувало його саме до тебе, а не до будь-якої іншої жінки. Херонімо міг дозволити собі будь-яких коханок, — кажеш ти місіа Ракель, намагаючись переконати її в тому, що це все не брехня,