Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

На своє щастя Шітіто Ран так і не дізнався, що дочка, зобов'язана вивчати правила, які за час навчання в тричі проклятій академії встигла забути, наплювала на своє покарання і кущами та городами рвонула за парочкою хлопців. Знав би, плюнув на чаклуна і повернувся додому. Не так багато від нього збитків. Більше чуток і байок, що розпускаються неробами, які сподіваються на компенсацію.

***

— Ні, ліворуч, треба обидва камені перетнути, — командував Ярослав Кіого, котрий взявся йому допомагати. Цінність цієї допомоги була в першу чергу в тому, що приятель не став ставити незручних питань на кшталт: "А навіщо це потрібно?" Мовчки робив, що просили і сподівався все дізнатися, коли можна буде розкрити цю таємницю. Недаремно сподівався. Йому Ярослав вирішив розповісти про те, кому не пощастило опинитись у мавпячому тілі, чим би воно все не закінчилося.

Кіого слухняно зібрав розсипну підв'ялену траву і спробував насипати її більш-менш прямою лінією лівіше. Виходило криво і неакуратно. Трава падала нерівномірно, частину зносив вітер.

— Знаєш, якщо ми тут влаштуємо пожежу, дядько мене приб'є, — сказав Кіого, милуючись справою своїх рук. — Тебе він не чіпатиме. Тебе він сприймає як божевільного, а з них який попит? За всі витівки дістанеться мені.

— Ти не відволікайся, сип. Часу обмаль. А отриману фігуру доведеться поливати вашою яблучною самогонкою, інакше вона не спалахне. Трава не досохла.

— А не простіше цю фігуру малювати крейдою у приміщенні?

– Не простіше. Лівіше висип. Чому тебе весь час тягне праворуч? Напрямок явно не твій.

Сам Ярослав старанно клеїв фарбовані свічки на обрані в жертви дерева. Чому саме на дерева, він так і не зрозумів, щось зв'язане з живою природою. На даний момент він почував себе не дуже розумною знахаркою, яка вирішила, що їй під силу викликати демона. Помститися заклятій подружці. Або чоловікові, що втік. Загалом, знайде кому помститися, головне викликати.

Як і ця знахарка, про наслідки Ярослав намагався не думати. Бо ще не вистачить сміливості довести все до кінця.

Драконів він зараз ненавидів усією душею і почав замислюватися над тим, чи не можна конфіскувати всі книжки з їхніми веселими казочками, з готовими рецептами для самогубців усіх мастей, і скласти з них веселе багаття? Десь посеред пустелі. Щоб далеко було видно, та виключити можливість пожежі.

— Ти точно запам'ятав, коли і з якого боку цю фігуру треба підпалювати? — спитав Ярослав, помітивши, що Кіого знову розглядає свої криві лінії із трави.

– Запам'ятав я. Кошмар, стільки випивки переводимо. Стражники дізнаються, приб'ють. Де ти стягнув ці пляшки?

– Купив я їх. Купив. Не відволікайся, висип сіно. Тобі ще його поливати.

— Так, я пам'ятаю! — гаркнув Кіого, мабуть, нервозність Ярослава передалася.

— Головне, каміння не переплутай.

— Не переплутаю! Не настільки я тупий! Досить набридати!

Ярослав глянув на результат роботи Кіого. Трикутник вийшов місцями кривоватий. Лінії з сіна були то тонші, то товщі. Каміння в кутках виглядало сиротливо. Те, що знаходилося всередині цього трикутника, набагато більше було схоже на абстрактну картину, ніж на бажані символи. Впізнати їх можна було, тільки володіючи дуже гарною фантазією.

Цілителю було добре. Він малюнки малював у підвалі. Крейдою. Всіх проблем, непомітно курку вкрасти і вчасно обезголовити. А Ярославу разом з помічником, що добровільно викликався, в особі Кіого, символи довелося викладати з підсушеної трави. Те ще завдання. Ворогу не побажаєш.

— Схоже? — спитав Кіого, крутячи в руках пляшку, наповнену підозрілого вигляду каламутною рідиною.

— Якщо не придивлятися, то, схоже, — вирішив втішити його Ярослав. Адже краще не викладе. Тим паче сіном. — Ти головне свічки випадково не збий. Вони самі зайнятися повинні і згоріти повністю. Наперед дерева не гаси.

— Ага, — Кіого спробував відкрити пляшку зубами. Пляшка чинила опір.

— Як тільки місяць з’явиться, підпалюй. Так у нас більше буде часу.

— Пам'ятаю.

У боротьбу з неподатливою пробкою вступив ніж. Спочатку Кіого намагався ним підчепити пробку, потім її проколупати. Виходило не дуже.

— Гаразд, я пішов, — сказав Ярослав, ще раз подивившись на фігуру із сіна. — Не буду тобі заважати.

— Ага.

Кіого зло подивився на пляшку. Мабуть намагався зрозуміти, як ці пляшки відкривають стражники. Їм доводиться робити все тихо та непомітно. Господар замку випивку на посту не схвалював. Малоймовірність нападу пом'якшувальними обставинами визнавати відмовлялася. І всіляко псував бідним стражникам заслужений відпочинок на посаді.

Ярослав востаннє окинув поглядом спільний витвір мистецтва, похитав головою і подався шукати брата Ладане. На шурхіт у кущах він уваги не звернув. Раз шебаршить, значить, живе і зайняте, не треба йому заважати. Тим більше тоді, коли й самому є чим зайнятися. Дуже хотілося звірити годинник і засікти час. Але це було неможливо. Біля печери не було підходящої для трикутника більш-менш рівної площі. Біля галявини, відповідно, печери. Тягти брата Ладане на галявину було б досить дурним рішенням. Зустрінеш когось і не встигнеш слово сказати, як тебе кинуться рятувати від чудовиська. Прецеденти були. Немовля рятували, їх навіть відсутність зброї не збентежила. А якщо трапляться браві вояки з мечами? Ставати в позу зірки і просити не чіпати бідне вже практично ручне звірятко?

Годинник погодився замінити смугастий гризун. Це якщо Ярослав не прийняв бажане за дійсне. А якщо прийняв, то це буде найідіотська з усіх невдалих рятувальних операцій, які будь-коли проводили, або коли-небудь ще проведуть. Божевільного цілителя вдалося непомітно поранити. Ярослав довго думав над цією проблемою, а потім на шляху трапилася кішка, яку він і шпурнув в обличчя нещасній мавпі, ув'язненій в людському тілі. Крику було. Добре хоч його не застукали, коли він, з шокованою кішкою на руках, утік куди подалі від джерела звуку.