Ксенія Стрілець - Вихор почуттів, Ксенія Стрілець

- Розмріявся, красунчик, - обіймає його у відповідь. - Привіт.

- З якого часу у вас така любов? - теж жартома запитує хлопець, ім'я якого я все ще не знаю.

- З того самого, як вона спустошила мою кредитку, - каже брат і міцніше стискає дівчину, бо та, зі словами "Все найкраще дітям", починає вириватись з його обіймів.

- Слава, - представляюсь хлопцю і протягую руку, поки ці двоє зайняті.

- Антон, - каже і стискає руку у відповідь. - Радий, нарешті, познайомитись з тобою.

Голова обертом від метушні родичів. Вони вітаються між собою, обіймаються, посміхаються крізь сльози і знову плачуть, втішаючи один одного. Вона об'єднала наші родини, що тепер і не зрозуміти де чиї батьки, брати та сестри. Балаган. Але я радий, що у неї така підтримка.

Лише я стою осторонь і спостерігаю за всім, наче потрапив у паралельний світ. Світ, в якому дивлюсь на своє життя з приставкою "Якби". Якби ми не посварились тоді, якби вона розказала про вагітність, якби я не поїхав на стажування … якби я був поруч, цього б не сталося.

Розповідаю родичам про стан Аліни і те, що сказав мені лікар, пропускаючи медичні терміни та деякі деталі, щоб вони зайвий раз не переймались. Вони трохи полегшено видихають, але я цього зробити не можу. Поки вона не отямиться, я взагалі не зможу нормально дихати.

- Я відвезу вас до готелю. Немає сенсу сидіти в лікарні всю ніч. Якщо ми будемо потрібні, Андрій зателефонує… - звертаючись до батьків Аліни, каже Антон. - Або Слава, - додає, коли його погляд падає на мене. - Запиши мій номер, про всяк випадок, - звертається до мене і дістає телефон, а потім всі дружно йдуть на вихід.

- Гроші взагалі не проблема, я за все заплачу, - каже Антон Андрієві, коли вони йдуть слідом за іншими.

- В цьому немає потреби, друже, але дякую. Та є важлива розмова до тебе, - каже Андрій, озирається на мене і на виході відводить Антона в інший бік.

Поки Антон гучно лаїться, інші прощаються один з одним до завтра, домовляючись зустрітись вранці, щоб поснідати і разом приїхати до лікарні. 

- Приємно було познайомитись з тобою, Слава, - обіймає мене, наче рідного, Надя. - Нарешті ти повернувся. Вона так зрадіє, коли прокинеться, - жінка починає схлипувати, гладжу її по спині, втішаючі, а сам відчуваю себе лайном, яке покинуло вагітну дівчину.

Викликаю батькам таксі, даю ключі від квартири, а сам повертаюсь до Андрія. До нього у мене ще є розмова.

Брат сидить на сходах лікарні й палить. Сідаю поруч й теж дістаю цигарки.

- Що сталося з Аліною? - підкурюю й роблю глибоку затяжку. - Тільки правду. Мамині слова про "Знепритомніла" ніяк не в'яжуться з її травмами.

- Це моя вина, - закриває долонями обличчя і мовчить. Я його не кваплю, бо і сам боюсь почути ту правду. 

- Олег, колишній Аліни. Він знайшов її, - починає говорити, а мої кулаки стискаються, лише при згадуванні цього покидька. - Я вийшов з квартири лише на хвилин десять, а коли повернувся вона вже лежала у ванні непритомна. Я гамселив ту гидоту не дивлячись, аби він ніколи більше не торкнувся її і отямився лише коли зрозумів, що Аліні потрібна моя допомога. Викликав швидку, подзвонив тобі, а поки намагався привести її до тями, він зник. Не розумію, як він взагалі підвівся. Я мало не вбив його, Слав, - він підкурює нову цигарку від старої, і я роблю те саме. - Навіщо вона взагалі відкрила йому двері? Вона ж знала на що він здатен.

- Ми розмовляли з нею саме тієї миті, вона думала, що то ти забув ключі.

- Трясця, Аліна. Чому вона не подивилась на екран? Чи ми так схожі? 

- Вона сказала, що хтось стукає, тому камера і не спрацювала… він не натискав дзвоник.

- Але ж вона сама могла натиснути на ту кнопку й подивитись. Нафіга всі ті девайси, якщо таке трапляється? 

- Якщо він стежив за нею, то знав, що вона з тобою, але чому тоді наважився це? - навіть не знаю, кому саме я задаю це питання, Андрію чи самому собі.

- В тому то і справа, що якщо він стежив за нею того дня, то думав, що я поїхав і не розраховував на моє повернення так швидко.

- Добре, що вона не погодилась жити в моїй квартирі, бо тоді шанси на твій раптовий приїзд були б мізерні і могло статися непоправне.

- А це поправне, Слав? Вона в комі, малі ледь не загинули, а все через сметану, бл&ть. Якби ж я повернувся трохи раніше, я б ще встиг до того, як він вибив двері.

- Дякую, що ти був поруч з нею весь час. Завдяки тобі вона та хлопці живі. 

- Угу, - хмикає у відповідь. - Хоча вона і твоя дівчина, та від мене вона ще отримає, за те що відчинила двері не глядячи.

- Не дівчина, а наречена, - уточнюю.

- Швидко ти. Нарешті перестав гальмувати, - кидає на мене глузливий погляд. - Але це не врятує її від мого наганяю.

- Здається, ти таки отримав свою маленьку принцесу? - запитую у брата і легка посмішка торкається його губ.

В цю мить ми обидва згадуємо, як в дитинстві кожного вечора ходили з другом до садочка, забирати його молодшу сестру. Вона бігла до Борьки на зустріч широко розвівши руки і гордо називала його старшим братом, а той у відповідь називав її маленькою принцесою. Не один рік Андрій просив у мами народити йому сестричку, як у Борьки, щоб і самому мати маленьку принцесу, яку буде опікати та захищати. Та на його прохання мама лише сміялась, та казала, що з неї і хлопців вистачить.

- Здається, що так, - дивиться на мене посміхаючись.

- Я радий, що у неї такий старший брат, - штовхаю його плечем. - Я радий, що у неї є ти.

- Ти маєш розуміти, що я завжди буду на її боці. Навіть коли вона буде не права, - він підводиться зі сходів і подає мені руку. 

- Я на це розраховую, брате, - берусь за його руку, піднімаюсь й обіймаю брата.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно