Ієн Макьюен - Спокута

Маршалл, бо ми вже їхали через другий міст, а потім загальмували на асфальтованій стоянці, яка тягнулася на всю довжину будівлі.

Майкл заніс мою валізу до стійки реєстрації у старій залі. Як дивно, що тут взяли на себе труд покласти на чорно-білі кахлі плетений килим. Мабуть, через акустику, хоча я ніколи не звертала уваги. У невидимих динаміках переливалися «Пори року» Вівальді. Стояв пристойний стіл червоного дерева з комп'ютерним монітором на ньому і вазою з квітами, а обабіч спокій сторожили два лицарські обладунки; на обшивці стін — схрещені алебарди і герб; над ними висів портрет, який раніше прикрашав обідню залу: цей портрет дідусь приніс, щоб здавалося, наче в нас давній родовід. Я дала Майклу на чай і щиро побажала йому успіху з правом на власність і подоланням бідності. Намагалася таким чином виправдати своє дурне зауваження щодо правників. Водій побажав мені щасливого дня народження, потиснув руку — легко і сором'язливо — й пішов. Дівчина з серйозним обличчям, у діловому костюмі, яка сиділа за столом, дала мені ключ і сказала, що стару бібліотеку зарезервували винятково для нашої вечірки. Дехто з гостей, які вже прибули, вийшов провітритися. План був зібрати прибулих випити о шостій. Носій принесе мою валізу. Для моєї зручності є ліфт.

Ніхто не вийшов мене привітати, але я навіть відчула полегшення. Краще на самоті звикнути до стількох змін, доки не буду змушена стати почесною гостею. Я піднялася ліфтом на другий поверх, пройшла скляні протипожежні двері й попрямувала коридором, чиї натерті мостини звично рипіли. Дивно було побачити спальні пронумерованими й зачиненими. Звісно, сьомий номер моєї кімнати нічого мені не казав, але я вже здогадалася, де спатиму. Принаймні ставши перед дверима, я не здивувалася. Це була не моя колишня кімната, а прихисток тітоньки Венери — завжди вважалося, що звідси найкращий краєвид на весь маєток: берег озера, дорога, гаї і пагорби. Певно, цей номер мені замовив Чарльз, онук П'єро і душа вечірки.

Коли я зайшла, моєму зору відкрився приємний сюрприз. Кімнати обабіч приєднали, щоб утворити великий люкс. На низькому скляному столику стояв велетенський букет — розсип оранжерейних квітів. Величезне високе ліжко, яке так довго було власністю тітоньки Венери і звідки тітонька без жодних нарікань пішла з життя, зникло, як і різьблена скриня для посагу й шовкова зелена софа. Тепер вони перейшли у власність старшого сина від другого Леонового шлюбу і стоять у якомусь замку десь у Шотландії. Але нові меблі були гарні, й номер мені сподобався. Прибула моя валіза, я замовила чай і повісила плаття. Заходилася досліджувати свою вітальню, де були письмовий стіл і яскрава лампа; мене вразила просторістю ванна кімната з підігрівом, де пахло ароматичною сумішшю, а на тримачах висіли стоси рушників. Це було полегшенням — не сприймати все як занепад смаків, а з віком це легко перетворюється на звичку. Я стала біля вікна, щоб помилуватися на сонячне світло на майданчику для гольфа; проміння косо осяювало блискучі голі дерева, далекі пагорби. Я не могла змиритися з тим, що озера більше немає, але ж одного дня його можна буде створити знову, та й сам будинок, ставши готелем, може, зазнав більше людського щастя, аніж тоді, давно, коли я тут мешкала.

Чарльз подзвонив за годину, коли я лише починала міркувати, що пора вдягатися. Він запропонував зайти по мене о чверть по шостій, коли всі зберуться, і відвести вниз, щоб я зробила врочистий вихід. І так вийшло, що я ступила до величезної кімнати у формі літери «Г», спираючись на руку Чарльза, у своєму кашеміровому вбранні, під оплески, а потім за мене підняло келихи зо п'ятдесят родичів. Спершу я взагалі нікого не впізнала. Всі обличчя незнайомі! Мені здалося, що це починається та непам'ять, яку мені пророкують. Потім поволі люди стали фокусуватися. Винні вік і стрімкість, з якою грудні немовлятка перетворюються на галасливих десятирічних дітей. Та як тут можна помилитися: ось мій брат, який згорнувся і завалився на бік у своєму інвалідному кріслі, з серветкою на шиї, щоб не оббризкатися шампанським, яке тримають біля його вуст. Коли я нахилилася поцілувати Леона, він вичавив із себе усмішку тією половиною обличчя, якою ще володів. І я майже одразу впізнала П'єро, сильно зморщеного: він світив голомозою маківкою, на яку хотілося покласти руку,— він досі сяяв од радості, достеменний глава сімейства. Ми ніколи не згадуємо жодним словом про його сестру.

Я йшла до кімнати за Чарльзом, який мене підтримував і підказував імена. Як чудово опинитися в центрі такого доброзичливого возз'єднання на вечірці. Я познайомилася з дітьми, онуками і правнуками Джексона, який умер п'ятнадцять років тому. У кімнаті було густенько нащадків близнюків. Та й Леон постарався — зі своїми чотирма шлюбами й відданим батьківством. Гості зібрались у віці від трьох місяців до вісімдесяти дев'яти років. А коли прийшли офіціанти з шампанським і лимонадом, здійнявся гамір, од низьких голосів до пронизливого верещання. Літні діти далеких родичів зустріли мене, як давно втраченого друга. Кожний другий бажав висловитися про мої книжки. Група чарівних підлітків розповідала, що вони вивчають мої твори в школі. Комусь я пообіцяла прочитати набраний на машинці роман чийогось відсутнього сина. У руки мені вкладали записки і візитівки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я мала відкрити — як наполягало кілька дітей — до, а не після того, як їх відішлють спати. Я всім усе обіцяла, тиснула руки, цілувалась у щоки і губи, висловлювала захват від діточок і лоскотала їх, і щойно подумала, як сильно мені хочеться десь присісти, то помітила, що стільці стоять з одного боку. Тоді Чарльз ляснув у долоні й, перекрикуючи шум, який ледь угамувався, оголосив, що до вечері підготували розважальну виставу на мою честь. Усім нам слід зайняти свої місця.

Мене підвели до фотеля у першому ряду. Поруч зі мною сидів старий П'єро, який розмовляв з родичкою, яка була ліворуч. Гамір ущух, і в кімнаті запанувала відносна тиша. З кутка чулося схвильоване дитяче шепотіння, яке я вирішила тактовно ігнорувати. Доки ми чекали, ті кілька секунд, що я була надана сама собі, я роззирнулася і вперше як слід усвідомила, що з бібліотеки забрали всі книги, як і всі стелажі. Саме тому кімната здавалася набагато більшою, ніж я пам'ятала. Єдиним читанням тут були сільські журнали на полиці біля коминка. Під заклики поводитися тихіше й совання стільців перед нами постав хлопчик у чорному