Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Тоді як вам ідея покликати вашу сестру на чай?

— Прекрасна ідея, Фраде, — втомлено відповіла Гессі.

До честі юного Тавіша, він дуже добре розумів, коли треба залишати будь-які натяки при собі.

* * *

— До речі, тобі лист від Фрадера, — зауважила Гессі за кілька днів, пильнуючи за лицем сестри.

Генріка дивилась повз неї, на стіну, обмальовуючи поглядом візерунок на шпалерах.

— Від Фрадера Тавіша. Того височенного красеня з темними очима. І волоссям, як біле золото. Ти сама так казала, пригадуєш?

Генріка опустила повіки.

— Прочитати тобі? Я прочитаю. «Шановна панно Генріко Агустаніє!» — пише він. Завжди такий офіційний, правда, Генрі? «Я мав донедавна багато справ із навчанням, а проте нині думаю, що ви і я можемо присвятити трохи часу одне одному й поновити наше спілкування, бо давно вже не мав від вас звістки. Мені хотілося б запросити вас, наприклад, на чай цієї суботи. Сповістіть про своє рішення до вечора четверга, будь ласка, щоб у мене була змога відповідно приготуватись до вашого візиту».

Гессі перевела погляд на сестру.

— А він наполегливий, правда?

Генріка смикнула ковдру, ніби хотіла натягти її собі на голову і сховатись.

— Якщо хочеш, я відповім йому замість тебе. Підеш? Попросимо батечка, щоб тебе завіз.

— Гесті… — охриплий голос Генріки здавався чужим. — Я не хочу, щоби прізвище Тавіш узагалі коли-небудь звучало в моїй присутності.

* * *

— Вона не хоче, щоби ваше прізвище звучало в її присутності, — зітхнула Гессі, викладаючи Фрадерові всю правду. — Не знаю, що вдіяти. Вона дуже слабка і, здається, затялася взагалі не повертатись до життя.

— Що ж, тоді доведеться підійти до справи серйозніше. Ви ж знали, що вона не погодиться? — Старший син Тавішів методично посіпував бездоганно білі та рівні манжети.

— Так, мала таку думку. Але мені було потрібно дізнатись її реакцію.

— Гаразд. Я завітаю до вас. Негайно. — Юнак окинув вулицю поглядом і всміхнувся. — А ось і те, що мені потрібне!

Він підійшов до прилавка з квітами, де дівчина в хустинці розправляла півонії, присипані снігом.

— Доброго дня, панно. — Фрадер прискіпливо подивився на квіти. — Мені потрібен букет, від котрого неможливо відмовитись.

* * *

Генріка пожбурила вазу на підлогу, щойно гість вийшов від неї.

— Гесті! — прикрикнула вона на сестру. — Чого ти його впустила?

Уперше за кілька останніх днів її голос не звучав, як шепіт, а очі спалахнули.

— Його впустила Увві. І ти уяви, що сказала б матінка, якби я відправила геть із нашого порога самого Фрадера Тавіша! Та вона б з’їла мене, і квит. — Гессі зробила круглі очі й подивилась на те, як півонії, з котрих облетіло кілька пелюсток, лежать на підлозі серед потрощених уламків вази й калюжки води. Тоді вона взяла квіти до своєї кімнати і покликала служницю, щоб та прибрала.

* * *

— Ти не знаєш, куди планує їхати панна Масоллі? — спитав Даррін, коли Гессі допомагала йому в книгарні.

— Ні, — здивувалась та. — А вона щось казала про це?

Дівчина піймала себе на думці, що останнім часом рідко бачилася з нареченою Аїдена.

— Ті книжки, що вона замовляла… — Даррін потер потилицю. — Вона сказала, що вони потрібні їй для мандрівки.

— Мандрівки… Ох, не певна, але в панни Доанни багато родичів в Ітеллі. Може, вона хоче до них? Та ще два роки тому вона жила у Фіренсі і лише навесні повернулась.

— Так, я знаю. Цікаво, чому це вона так зірвалась… Може, шалена пристрасть? — Юнак криво всміхнувся і зиркнув на Гессі.

— Може… — Дівчина зрозуміла: Даррін бо тепер не пам’ятає про Аїдена. Отже, він не здогадується, що Доанна була нареченою її брата. А чи сама вона це пам’ятає?.. — Думаю, її просто перестало тішити життя тут. У всіх іноді трапляється таке.

— Це так, а проте не всі мають можливість утекти кудись далеко.

— Здається, моя сестра вирішила просто втекти в себе. — Гессі засмутилась, згадуючи про Генріку.

— Послухай, Гестіє… — Даррін знову поправив свої кучері, ніби сьогодні вони надміру йому заважали. — Я знаю, те, що сталося з твоєю сестрою та моїм братом, — не найліпша ситуація. Правду кажучи, дуже навіть погана. Але ти ж не ображаєшся на мене за це?

— Я ображаюсь? Ні, що ти! — заперечила Гессі палко.

— Але мені здається, що ти дуже занурена в себе і завжди десь не тут. Навіть коли я стою поряд, ти ніби за стіною.

— Справді? Але я завжди була така. За це мене й називали дивною.

Гессі зрозуміла, що це не ті слова, які мали б заспокоїти Дарріна. Але їй не хотілося зараз вдавати що-небудь, щоб заспокоювати його. Хай це й жорстоко.

— Тоді погуляємо ввечері, коли зачинимо книгарню? — Брат Фаусти виставив на поличку свіжі томи в білих палітурках із золоченими ліліями і зиркнув на дівчину краєм ока.

— Так, звичайно, — кивнула Гессі та впустила кілька книжок.

* * *

Коли вона поверталась додому, вже спадали сутінки і все довкола ставало іскристою магією. Удома було тихо.

— А де всі? — пошепки спитала Гессі в Увві, котра зустріла її у дверях.

Служниця стріпнула сніг із килимка під дверима:

— Поїхали до Маріольтів. Вас не дочекались. Пані Фаулі була трохи засмучена через це.

— То ввечері чекати бурі? — усміхнулась Гессі, знімаючи пальто. — А що моя сестра?

Увві повела очима іронічно.

— О, панна Генріка Агустанія сьогодні дуже невдоволена.

— Чим же? — Дівчина втішилась, що Генріка принаймні виказує своє невдоволення.

Служниця прошепотіла:

— Молодий пан Тавіш прислав їй квіти. Знову. Багато.