Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Дівчина розгладила на колінах шовкову кефту. Ніколаї подумав, що вона не озветься, а й далі сидітиме там камінчиком, поки йому не забракне терпіння. Це Зоя чудово вміла. Та зрештою вона озвалася:

— Мені було тринадцять. Я вже майже п’ять років провела в Маленькому Палаці. Дарклінґ повіз кількох гриш до Цибеї. Подейкували, наче білі ільміські тигри повернулися, і він підозрював, що принаймні один із них може виявитися підсилювачем.

— Це неподалік від Вічної Мерзлоти?

— Трохи південніше. Я була наймолодшою в групі й дуже пишалася, що опинилася серед обраних. Уже почасти закохалася в Дарклінґа. Жила виключно заради тих рідкісних митей, коли він з’являвся у школі. — Зоя похитала головою. — Я була найкращою ученицею й хотіла йому це довести… Усі старші гриші сперечалися, кому дістанеться підсилювач. Їм слід було вислідити тигрів й вирішити, хто з них гідний права на вбивство. Майже тиждень вони переслідували самицю й загнали її до пастки в лісах неподалік від Чернасті, та їй якось удалося вирватись.

Зоя обхопила коліна руками.

— Вона залишила тигренят. Покинула трьох малюків. Дарклінґові люди запроторили їх до клітки, щоб гриші могли посперечатися, хто найбільше заслужив їхні зуби. Ми цілу ніч чули, як тигриця тинялася навколо табору, гарчала і скавчала. Мої друзі розмірковували, чи не наздогнати її в темряві. Я знала, що вони тільки вихваляються, однак не могла відігнати думки про тигренят. Тож коли всі поснули, я подувом вітру зірвала один із наметів, відвернувши увагу вартових, і витягнула малюків із клітки. Вони були такі крихітні, — ледь помітно усміхнувшись, сказала дівчина. — Ще навіть ходити як слід не вміли, лише котилися, затиналися й падали, а тоді знову підводилися. Я просто повела їх якнайдалі від табору. Святі, як я боялася! — Її погляд зосередився на чомусь далекому, наче вдивлявся в давно минулу ніч. — Я ще бачила світло смолоскипів, коли збагнула, що в лісі не сама.

— Матір?

Дівчина похитала головою.

— Самець. Не знаю чому, та він накинувся на тигренят. Я запанікувала. Мені слід було битися, скористатися своєю силою, та єдине, що я придумала, — затулити малюків власним тілом. Тигр кинувся, роздерши кігтями моє пальто й кефту на спині аж до шкіри. — Зоя стиснула кулаки. — Але я захищала тигренят. Пригадую… пригадую, що заплющила очі, а коли знову розплющила, сніг у місячному світлі здався мені чорним. — Вона відвернулася до вогню. — Він був залитий моєю кров’ю. Я відчула, як малюки пригорнулися до мене, завищали від страху, дряпаючись гострими, як голки, пазурами. Саме це повернуло мене до тями — їхні легенькі, але болючі уколи. Я зібрала останні сили й закликала найпотужніший подув вітру, який удалося. Розкинула руки й віджбурнула самця. І тієї ж миті прибіг Дарклінґ зі своїми людьми. Гадаю, я несамовито верещала.

— Вони вбили тигра?

— Він уже був мертвий. Ударився об дерево, коли я відкинула його, і зламав шию. А малеча втекла.

Зоя підвелася.

Повернулася до хлопця спиною й, на його подив, скинула з плечей шовкову кефту, дозволивши їй зібгатися на стегнах. Ніколаї протнула небажана хтива блискавка, і тоді він побачив на гладенькій шкірі спини вісім довгих зморшкуватих шрамів.

— Інші гриші розлютилися, — повела дівчина далі, — але білого тигра вбила я. Підсилювач міг належати лише мені. Тож вони перев’язали мої рани й одягнули на зап’ясток тигрові зуби. А це він залишив мені на пам’ять.

Спалахи вогню вихопили з мороку перламутрову поверхню шрамів. Те, що їй удалося вижити, було справжнім дивом.

— І ти не дозволила зцілити їх? Перекроїти?

Зоя знову натягнула кефту на плечі й застібнула її.

— Він залишив на мені свою мітку, а я на ньому. Ми завдали одне одному шкоди. І це заслуговує на згадку.

— І Дарклінґ не позбавив тебе підсилювача, попри те що ти накоїла?

— Це було б справедливим покаранням, але він цього не зробив. Такі потужні підсилювачі занадто рідкісні, щоб ними нехтувати. Мені на руку вдягнули пута, закувавши зуби старого котиська сріблом, щоб я ніколи не змогла їх зняти. Так створюють усі наймогутніші підсилювачі.

Зоя визирнула з відчиненої рами вікна на безмежне пласке сіре небо.

— Коли все скінчилося, Дарклінґ викликав мене до свого намету і сказав: «Зоє, ти звільнила тигренят. Зробила безкорисливий учинок. І сьогодні тобі однаково вдалося заволодіти потужнішою силою. Могутнішою, ніж у багатьох кращих за тебе гриш, котрі терпляче чекали своєї черги. Що скажеш?» Його докори завдавали більше болю, ніж усі рани від тигрячих пазурів. У глибині душі я дуже боялася, що Дарклінґ відішле мене геть, назавжди вижене з Маленького Палацу. Я сказала, що шкодую про скоєне. Та Дарклінґ уже тоді бачив мене як облуплену. «Невже саме це ти хотіла сказати?» — перепитав він.

Зоя заклала пасмо чорного волосся за вухо.

— І тоді я сказала йому правду. Задерла підборіддя й кинула: «Та хай вони всі хоч повісяться. Це моя кров була на снігу».

Ніколаї стримав сміх, а на Зоїних губах розквітла усмішка. Однак майже миттєво зникла, поступившись місцем стурбованому виразу.

— Йому така відповідь прийшлася до смаку. Він похвалив мене за гарну роботу. А тоді сказав: «Остерігайся сили, Зоє. Хай би скільки її було, це нікого не змусить тебе полюбити».

Ніколаї відчув увесь тягар цих слів. «Невже ми всі цього шукаємо?» Невже саме на це він полював, гортаючи в бібліотеці книжки? Саме цього шукав у зухвалих мандрах? У нескінченних спробах посісти й утримати трон?

— А ти хотіла любові, Зоє?

Вона повільно похитала головою.

— Не думаю. Я хотіла… почуватися сильною. Почуватися в безпеці. Мені хотілося більше ніколи знову не почуватися безпомічною.

— Знову? — Майже неможливо було уявити, що Зоя не завжди була могутньою.

Та вона сказала лише:

— Коли Юріс зламав браслет, він наче відірвав мені кінцівку. Ти не можеш цього уявити.

Не міг.

А ще він не міг уявити, які слова її заспокоять.

— А що сталося з тигренятами?

Зоя торкнулася пальцями підвіконня, з якого блискучою цівкою посипався пісок.

— Він сказав мені… Дарклінґ сказав, що матір відмовиться від них через мій запах. — Її голос ледь помітно затремтів. — Він сказав, що я прирекла їх на смерть, що так само могла б власноруч перерізати їм горлянки. Що вона покинула їх помирати на снігу. Але я цьому не вірю, а ти?

Вираз її обличчя залишався стриманим, та в очах читалося благання. Ніколаї здалося, наче він дивиться на дівчинку, якою Зоя була тієї зимної кривавої ночі.

— Ні, — сказав він, — анітрохи цьому не вірю.

— Добре, — озвалася дівчина. — Добре… —